Розділ 5 «Дім пам’ятає більше»

— Все, — сказала Софія, засовуючи телефон у сумку. — Я більше не хочу про це думати.

Марина скептично підняла брову.

— Брешеш.

— Брешу.

— Ну хоч чесно.

— Я ж не можу тебе обманювати. Ти все одно бачиш наскрізь.

— Це тому, що ти брешеш жахливо.

— А ти надто давно мене знаєш.

Вони вийшли на вулицю . Дощ уже майже закінчився. Місто пахло мокрим асфальтом, липою й вечором. Софія любила цей запах. Він нагадував їй дитинство. Чомусь саме після дощу світ здавався чеснішим. Марина йшла поруч, постукуючи підборами по бруківці.

— Я все-таки думаю, що треба звернутися в поліцію.

— І що я їм скажу?

— Що якийсь дивний чоловік знає твоє ім’я.

— Вони подумають, що в мене манія переслідування.

— А вона в тебе є?

Софія пирхнула.

— Ні.

Марина подивилася на неї боковим поглядом.

— Добре. Але якщо завтра тобі напише інопланетянин, я вже не здивуюся.

— Якщо він буде ввічливим, я хоча б відповім.

— Соню!

— Що?

— Не фліртуй навіть із прибульцями.

— Обіцяю. Тільки якщо він буде симпатичний.

Марина розсміялася так голосно, що на них озирнувся чоловік із собакою.

— Бачиш? — сказала вона. — Оце вже моя Соня.

Софія всміхнулася. І лише вона знала, що ця усмішка тримається з останніх сил. Після прогулянки, вже біля будинку вони обійнялися.

— Подзвони мені, коли зайдеш, — сказала Марина.

— «Мамо», мені тридцять сім.

— Саме тому й подзвони.

— Добре.

— І двері перевір.

— Перевірю.

— І...

— Марино.

— Все-все. Йди.

Софія піднялася сходами. Дім зустрів її звичним скрипом дерев’яних східців. На третьому поверсі вона автоматично полізла в сумку по ключі. Завмерла. Двері були не зачинені. Лише прикриті. Вона насупилася. Ні. Вона точно пам’ятала, що зранку двічі перевіряла замок. Це була одна з її звичок. Навіть Марина жартувала:

— Якщо колись злодій захоче тебе пограбувати, то піде, поки ти втретє перевірятимеш, чи зачинила двері.

Софія повільно штовхнула двері. Вони беззвучно відчинилися. У квартирі було тихо. Надто тихо. Вона зробила крок усередину. Потім ще один. Все було на своїх місцях. Плед на дивані. Книга на столику. Чашка, яку вона забула помити вранці. Нічого не зникло. Але... Щось було не так. Вона ще не розуміла що. Поки не подивилася на передпокій. На маленьку дерев’яну тумбу, де завжди лежали ключі, парфуми й старе кругле дзеркало. Дзеркало. Хтось повернув його. Тепер воно було нахилене так, що відображало не двері. А коридор, який вів до спальні. Софія завмерла. Вона ніколи так його не ставила. Ніколи. За спиною тихо пискнув телефон. Повідомлення. Вона навіть не одразу наважилася подивитися. Екран світився одним рядком. «Тепер ти згадуєш?»