Розділ 4 «Подруги не питають дозволу»

Вона знову хотіла заварити собі чай, вже потягнулася до чашки з чаєм, але зупинилася. Подивилася на неї. Зазвичай чай був її відповіддю на все. Втомилася — чай. Сумно — чай. Треба подумати — чай.

— Ні, — тихо сказала Софія. — Сьогодні потрібна важча артилерія.

Вона сама здивувалася цій думці. Здається, для того, щоб розібратися з чоловіком, який з’явився нізвідки й залишив після себе купу запитань, потрібен був не чай. А склянка пива. Причому темного. Бо деякі думки краще розглядати не під аромат троянди, а під щось із характером. Софія усміхнулася сама до себе.

— Чудово. День починався з чайної церемонії, а закінчується бажанням поговорити з пивом.

В цей момент телефон на столі раптом забринів. Один раз. Другий. Третій. А потім почав майже безперервно вібрувати. Софія подивилася на екран. Марина І одразу зрозуміла. Спокою більше не буде. Марина не писала повідомленнями. Вона надсилала кружечки у Viber. Багааааато кружечків. Перший уже завантажувався. Софія зітхнула.

— Ну звісно.

Вона знала цей голос ще до того, як натиснула кнопку відтворення. Веселий. Гучний. Трохи надто емоційний. Саме така була Марина. Вона могла писати о сьомій ранку лише для того, щоб сказати, що їй наснився дивний сон. Могла купити сукню «на випадок особливого дня», а потім одягнути її просто в магазин. Могла сказати: «Я на хвилинку», — і зникнути на три години. І, що найбільше дратувало Софію...майже завжди мала рацію. Вона натиснула на кружечок.

— Соню! — пролунало з телефону. — Ти тільки не кажи мені, що знову сидиш сама зі своїм чаєм і робиш вигляд, що це твій ідеальний вечір!

Софія закрила очі.

— Навіть привітатися не дала.

Наступний кружечок.

— І ще! Я відчуваю, що щось сталося. У мене на це талант.

— У тебе на це не талант, Марино, ти зараз навіть не знаєш, що сталося.

— Знаю.

Софія здивовано подивилася на телефон.

— Серйозно?

— Ні. Але я знаю тебе. А це іноді навіть страшніше.

Софія усміхнулася.

— Ти неможлива.

— Зате я твоя неможлива.

— Соню, я приїду.

— Ні.

— Так.

— Марино, я сказала ні.

— Я почула. Але твій голос сказав «приїжджай».

…. телефон знову задзвонив. Не повідомлення. Дзвінок.

— Алло?

— Відчиняй.

Софія насупилася.

— Кому?

— Мені.

— Марино...

— Соню, не змушуй мене мерзнути. Я вже під твоїм під’їздом.

Софія різко випросталася.

— Що означає «під під’їздом»?

— Те й означає. Стою. Гарна. Трохи змерзла. І дуже голодна.

— Ти ж годину тому була на іншому кінці міста.

— Була.

— І?..

— І перестала бути.

Софія потерла перенісся.

— Ти ненормальна.

— Дякую. Це найкращий комплімент за сьогодні.

Вона навіть не встигла відповісти, як у домофон уже пролунало знайоме дзижчання.

— Бачиш? — весело сказала Марина. — Навіть домофон радий мене бачити.

— Це я натиснула кнопку.

— Не руйнуй романтику.

За дві хвилини двері квартири відчинилися. Марина буквально влетіла всередину разом із прохолодним повітрям. Скинула кросівки. Обійняла Софію так міцно, ніби не бачила її років зо три.

— Ну привіт, відлюднице!

— Ми бачилися чотири дні тому.

— Для мене це вже майже вічність.

Вона уважно подивилася на подругу. Потім примружилася.

— Так...

— Що «так»?

— Очі сумні.

— Нормальні в мене очі.

— Брешеш.

— Не брешу.

— Соню, я знаю тебе …надцять років.

Пауза.

— Ти навіть зараз стоїш так, як стоїш тільки тоді, коли щось приховуєш.

Софія мовчала. Марина повільно зняла куртку.

— Добре.

Тоді я починаю розслідування.

— Не починай.

— Уже почала.

Вона відкрила холодильник.

— У тебе сир.

— Є.

— Йогурт.

— Є.

— Огірок.

— Є.

Марина глибоко зітхнула.

— Соню... ти знову їси так, ніби тебе годує дієтолог із почуттям гумору.