Розділ 2 «Чуже знайоме ім’я»

Чоловік кілька секунд стояв біля її столика. Вона вже подумала, що він просто переплутав місце або зараз запитає, чи вільний стілець. Але він не поспішав говорити. Лише уважно дивився на неї, ніби намагався переконатися, що перед ним саме та людина. Це почало її трохи дратувати. Вона не любила, коли на неї дивилися довше, ніж потрібно. Особливо незнайомці.

— Перепрошую, — нарешті сказала вона з легкою усмішкою. — Якщо ви шукаєте когось, то, здається, я не та людина.

Чоловік ледь помітно усміхнувся.

— Можливо, саме ви.

Вона трохи насупилася.

— Це звучить загадково.

— А я не хотів, щоб так звучало.

— Але вийшло.

На його обличчі з’явилася тінь усмішки. Ніби він не очікував такої відповіді.

— Ви... — він зробив коротку паузу. — Ви Софія?

Вона завмерла. Не через саме ім’я. А через те, як він його вимовив. Не як людина, яка випадково його десь почула. А як людина, яка вже давно його знала. Її пальці зупинилися на ручці чашки.

— Так.

Вона уважно подивилася на нього.

— А ми знайомі?

Чоловік не відповів одразу. І це мовчання їй не сподобалося. Бо іноді мовчання говорить більше, ніж слова.

— Ні, — нарешті сказав він.

Вона підняла брови.

— Тоді цікаво, звідки ви знаєте моє ім’я.

Чоловік перевів погляд на чашку з чаєм.

— Ви завжди замовляєте зелений чай із трояндою та малиною?

Питання було настільки несподіваним, що вона навіть не одразу знайшла відповідь.

— Це зараз важливіше за те, звідки ви знаєте моє ім’я?

— Ні.

Він уперше усміхнувся відкрито.

— Просто я намагаюся зрозуміти, чи правильно знайшов вас.

Вона відкинулася на спинку стільця. Її внутрішній голос уже почав подавати сигнали тривоги. Не гучні. Але достатні. «Соню, ти доросла жінка. Ти знаєш, що не треба розмовляти з дивними чоловіками, які знають твоє ім’я.» Пауза.

«Але ти все одно розмовляєш.»

Вона тихо зітхнула. На жаль, її цікавість завжди була сильнішою за здоровий глузд.

— Добре, — сказала вона. — Давайте почнемо спочатку.

Вона вказала поглядом на стілець навпроти.

— Хто ви?

Чоловік кілька секунд мовчав. Потім сів.

— Мене звати Влад.

Вона чекала. Але більше нічого не прозвучало. Лише ім’я. Без пояснень. Без причини. Без відповіді на головне питання. Вона трохи нахилила голову.

— І?

Він подивився на неї.

— І?

— Влад, зазвичай після того, як людина називає своє ім’я, вона додає щось іще. Наприклад: «ми знайомі», «я знаю вас через когось», «мені потрібно з вами поговорити». Щось, що пояснює, чому я зараз сиджу в кав’ярні й розмовляю з незнайомцем.

На його обличчі з’явилася легка усмішка. Наче її відповідь його не здивувала.

— Ви завжди такі прямі?

— Тільки коли ситуація цього вимагає.

— А зараз вимагає?

Вона подивилася на нього.

— Чоловік, який знає моє ім’я, підходить до мого столика в дощовий день і не пояснює, хто він. Так, Влад. Я думаю, що вимагає.

Він кілька секунд мовчав. Потім трохи нахилився ближче.

— Софіє...

Вона завмерла. Вперше її ім’я прозвучало в його голосі не як запитання. А як спогад.

— Я знаю, що це звучить дивно...

Влад зробив паузу.

— Але вам потрібно згадати один день.

Вона насупилася.

— Який день?

Він подивився їй просто в очі.

— День, який ви забули.