Розділ 3. Чоловік із фотографії

Максим сказав це так тихо, що Софія спочатку подумала, ніби неправильно почула.
Вона ще раз подивилася на фотографію.
Троє людей. Жінка з темним волоссям, чоловік, обличчя якого майже повністю затуляла тінь, і немовля в білому пледі. На звороті — дата, імена, написані витонченим почерком.
Марта.
Максим.
Софія.                                                                                    Її ім'я.

Не схоже. Не випадковий збіг у прізвищах чи датах. Саме її ім'я, написане так, ніби людина, яка тримала ручку, знала, що колись ця фотографія потрапить до неї.
— Ви хочете сказати, що ця дитина померла? — запитала Софія.
— Так.
— І ви впевнені?
Максим різко підняв на неї очі.
— Я був там.
— Але ж ви були дитиною!
— Мені було шість років. Я пам'ятаю більше, ніж ти можеш уявити.
Його голос прозвучав різкіше, ніж він, мабуть, хотів. Софія мимоволі відступила.
Він помітив це й відвернувся.
— Вибач.
Це коротке слово прозвучало так незвично, що Софія навіть не відразу знайшла, що відповісти.
Максим Орлов, чоловік, який пів години тому наказував їй залишити будинок, зараз стояв перед нею з фотографією в руках і виглядав так, наче хтось щойно вирвав із його пам'яті останню опору.
— Розкажіть мені, що сталося тієї ночі, — попросила вона.                                                               — Не можу.
— Не можете чи не хочете?
Він повернувся до неї.
— Ти завжди ставиш стільки запитань?
— Лише коли незнайомі чоловіки приходять до мого дому, лякають мене розповідями про привидів, а потім повідомляють, що я зображена на фотографії разом із мертвою дитиною.
На мить у його очах промайнуло щось схоже на усмішку.
— Справедливо.
— То ви розповісте?
— Ні.
Софія закотила очі.                                                             — Неймовірно.
Вона забрала фотографію з його рук і попрямувала до холу.
— Куди ти?
— Спати. Завтра знайду нотаріуса, лікаря, електрика й, можливо, екзорциста. А потім вирішу, чи не краще продати цей будинок і забути про ваше існування.
— Ти не продаси його.
Софія зупинилася.
— Перепрошую?
Максим дивився на неї спокійно, майже впевнено.
— Не продаси.
— Ви мене зовсім не знаєте.
— Саме тому я й кажу, що не продаси.
— Ви завжди розмовляєте загадками?
— Лише коли не можу сказати правду.
— А якщо я не хочу грати у ваші ігри?
Він підійшов ближче.
— Тоді не грай. Але, Софіє, перш ніж ухвалювати рішення, подивися на свою шию.
Вона мимоволі торкнулася кулона.
Маленький срібний півмісяць на тонкому ланцюжку. Він був із нею стільки, скільки вона себе пам'ятала. Мати колись розповіла, що кулон подарувала їй бабуся, але Софія ніколи не запитувала подробиць.
— Що з ним?                                                           Максим не відповів. Він просто дістав із кишені маленьку річ і поклав на стіл.
Срібний ланцюжок.
На ньому висів такий самий півмісяць.
Софія повільно підійшла до столу.
— Звідки це у вас?
— Він належав моїй матері.
— Ні.
Вона сказала це відразу, майже сердито.
— Такого не може бути.
— Я теж так думав.
Максим підняв кулон і повернув його до світла ліхтаря. На внутрішньому боці півмісяця було вигравірувано крихітну літеру «М».
Софія розстебнула свій ланцюжок і перевернула підвіску.
Там була та сама літера.
Але це ще нічого не доводило. Півмісяців тисячі. Літера могла бути випадковістю.
Вона хотіла сказати це вголос, та Максим випередив її.
— Подивися уважніше.
Він поклав два кулони поруч.
Софія нахилилася.
На краєчку кожного була крихітна подряпина, схожа на тонку блискавку. Її власний кулон мав таку подряпину з дитинства. Мати казала, що він упав на кам'яну підлогу.
Але подряпини на обох кулонах збігалися.
Не просто були схожими.
Вони продовжували одна одну, наче два уламки однієї речі.
Софія відчула, як холоне кінчики пальців.
— Це неможливо.
— Я знаю.
— Звідки він у вас?
Максим помовчав.
— Я знайшов його в речах матері після її зникнення.
— Ви сказали, що вона померла.
— Я сказав, що дитина померла. Про матір я тобі нічого не говорив.
Софія підняла голову.
— Ваша мати зникла?
— Так.
— І ви не знаєте, що з нею сталося?
Він подивився на неї так, що вона пошкодувала про запитання.
— Я знаю лише те, що мені дозволили знати.
Ці слова повисли між ними.
За вікном гримнуло. Софія здригнулася, а Максим мимоволі простягнув руку, ніби хотів її втримати. Проте зупинився, не торкнувшись.
Вона помітила цей рух.
І чомусь він налякав її більше, ніж усі його попередження.
Електрика повернулася близько опівночі.
Лампочки спалахнули одна за одною, і старий будинок нарешті перестав здаватися декорацією до чужого кошмару.
Максим перевірив щиток, оглянув вхідні двері й повідомив, що залишить ліхтар біля сходів.

— Ви збираєтеся тут залишитися? — запитала Софія.
— Ні.
— Добре.
Він підняв брову.
— Ти так зраділа, що я йду?
— Ви дивуєтеся?
— Ні. Просто намагаюся зрозуміти, чому ти досі не викинула мене за ворота.
— Можливо, тому, що ви єдина людина в цьому містечку, яка знає, що тут відбувається.
— Погана причина довіряти мені.
— Я вам і не довіряю.
Максим затримав на ній погляд.
— І правильно робиш.

Він попрямував до дверей, але Софія раптом згадала про фотографію.
— Зачекайте.
Він обернувся.
— На знімку є чоловік. Хто він?
Максим узяв фотографію й довго дивився на неї.
— Мій батько.
— Ви його пам'ятаєте?
— Ні.
— Але ж ви сказали, що пам'ятаєте ту ніч.
— Пам'ятаю кімнату. Голос матері. Дощ. Як Аделіна вивела мене надвір і наказала не озиратися. А потім — крик.
Він замовк. Софія не наважувалася перебити.
— Коли я повернувся, кімната була порожня. Мати зникла. Батько теж. Аделіна сказала, що немовля не вижило.
— І ви повірили?
— Мені було шість років, Софіє.
Вона опустила очі.
Уперше за весь вечір їй стало соромно за власну недовіру. Не тому, що вона мусила вірити Максиму, а тому, що почала розуміти: його таємниця — це не просто загадка, яку можна розв'язати за допомогою старих листів. Це біль, із яким він жив майже все життя.
— Мені шкода, — сказала вона.
Максим подивився на неї уважно.
— Не шкодуй мене.
— Я не…