Розділ 2. Ключ без замка

— Софіє…
Голос пролунав знову.
Цього разу ближче.
Софія стояла посеред холу, стискаючи в руці лист. Телефон не працював, світло зникло, а єдиним звуком, який порушував тишу, був дощ за вікнами.
Вона змусила себе вдихнути.
— Хто тут?
Відповіді не було.
Софія підняла телефон і кілька разів натиснула кнопку живлення. Екран залишався чорним. Ще десять хвилин тому заряд був майже повним.

— Чудово, — прошепотіла вона. — Просто чудово.
Вона могла вибігти надвір і покликати Максима. Але сама думка про це викликала обурення. Ще чого! Він і так поводився так, наче вона була маленькою дівчинкою, яку треба рятувати від кожного шереху.
До того ж Софія не вірила в привидів.
Принаймні до сьогодні.
Вона навпомацки знайшла на столику сірники й свічку. Полум'я затремтіло, відкидаючи на стіни рухливі тіні.
— Я просто втомилася, — сказала вона вголос. — Дорога, незнайомий будинок, дивні люди. От і все.
Але щойно вона повернулася до сходів, угорі щось грюкнуло.
Софія здригнулася.
Потім почула звук, від якого кров наче застигла у венах.
Тихий жіночий сміх. Він долинав із кінця коридору на другому поверсі.
Софія пам'ятала, що там були три двері. Спальня, ванна кімната й ще одні, старі, майже непомітні за темними дерев'яними панелями.
Вона бачила їх раніше, але вирішила не перевіряти. Тепер двері були прочинені.
Звідти тягнуло холодом.
Софія повільно піднялася сходами. На кожній сходинці дерево тихо скрипіло під її ногами. Полум'я свічки відкидало на стіну її власну тінь, яка здавалася чужою.
Коли вона підійшла до дверей, сміх припинився.
— Там хтось є? — запитала вона.
Тиша.                                                                                     Софія торкнулася ручки.
Двері не піддалися.
Вона штовхнула сильніше. Замкнено.
І тоді помітила на дереві маленьку металеву пластинку. На ній були вигравірувані дві літери:
М. О.
Максим Орлов?
Софія відступила.
Чому його ініціали були на дверях у будинку, який він нібито лише знав?
Вона вже хотіла повернутися до спальні, коли згадала про лист.
«Він — єдина людина, яка може відкрити тобі правду».                                                                                  Софія витягла конверт і перевернула його. На звороті, майже непомітно, було написано ще одне речення:
«Ключ шукай там, де час зупинився».
Вона завмерла.
Годинник над каміном.
Звісно.
Годинник стояв у холі, високий, із темного дерева, з різьбленими візерунками та маленькими латунними дверцятами внизу. Стрілки показували десять хвилин на дев'яту.
Софія обережно відчинила скляну кришку.
Маятник нерухомо застиг.
Вона торкнулася його пальцем. Нічого.
— Де ж ти…
За маятником щось блиснуло.
Софія просунула руку всередину й витягла маленький ключ на тонкому ланцюжку. Він був старий, потемнілий, із незвичайною круглою голівкою у формі півмісяця.
На звороті була вигравірувана дата.
18 жовтня 1999 року.
Софія прочитала її двічі.
Сьогодні було 18 жовтня.
Вона відчула, як шкіра на руках вкрилася сиротами.
Це не могло бути випадковістю.
Вона повернула ключ у долоні й помітила крихітний напис:                                                           «Не відчиняй, якщо не готова почути правду».
— Та скільки можна цих загадок? — обурилася Софія, хоча голос її тремтів.
Раптом за спиною пролунав звук.
— Я б на твоєму місці поклав його назад.
Софія різко обернулася.
Максим стояв у відчинених вхідних дверях.
Він уже не був мокрим від дощу. На ньому була темна сорочка з підкоченими рукавами, а волосся ще трохи вологе. У руці він тримав ліхтар.
— Ви що, не вмієте стукати? — випалила Софія.
— Стукав. Ти не чула.                                                         — І як ви сюди потрапили?
— Двері були відчинені.
Він перевів погляд на ключ у її руці.
І цього разу Софія побачила справжній страх у його очах.
Не подив.
Не роздратування.
Страх.
— Де ти його знайшла?
— У годиннику. А що?
Максим повільно підійшов ближче.
— Віддай мені ключ.
— Ні.
Він зупинився.
— Софіє, я серйозно.                                                          — А я ніби жартую? Це мій будинок, і я маю право знати, що тут відбувається.
— Ти не розумієш, у що вплутуєшся.
— Тоді поясніть!
Вона сама здивувалася, наскільки голосно це прозвучало.
Максим подивився на неї, потім на ключ.
— Цей ключ не повинен був потрапити до твоїх рук.
— Чому?
— Тому що він відчиняє кімнату, яку зачинили двадцять сім років тому.
Софія відчула, як у неї пересохло в роті.
— Яку кімнату?
Максим не відповів одразу. Він провів долонею по обличчю, ніби намагався  зібратися з думками.
— Ту, де востаннє бачили мою матір.
Світ навколо Софії наче завмер.
— Вашу матір?
Він кивнув.
— Її звали Марта.
Ім'я вдарило Софію, мов холодна хвиля.
Марта.
Те саме ім'я було на листах, які вона ще не встигла знайти.
— Аделіна знала її? — тихо запитала Софія.
Максим гірко всміхнувся.
— Аделіна була єдиною людиною, яка могла розповісти мені, що сталося тієї ночі. Але вона мовчала до самої смерті.                                                   — А тепер ключ у мене.
— Саме тому ти повинна його віддати.
Софія подивилася на нього уважніше.
Вона раптом помітила, що Максим стискає праву руку. Кісточки пальців побіліли.
— Ви боїтеся цієї кімнати?
— Так.
Відвертість застала її зненацька.
— Чому?
Максим підняв на неї очі.
— Бо іноді правда не звільняє. Іноді вона забирає останнє, що в тебе залишилося.
Він простягнув руку.
Софія мала віддати ключ. Це було б розумно. Вона щойно приїхала, не знала ані цього чоловіка, ані історії будинку.  Їй потрібно було виспатися, знайти електрика, купити продукти й вирішити, чи справді вона хоче залишитися.
Але вона все життя робила те, що здавалося розумним.
І куди це її привело?
До чужого життя, чужих планів і весілля, якого вона не хотіла.
Софія стиснула ключ.
— Ні.
Максим заплющив очі.
— Тоді я не зможу тебе захистити.
— Я не просила мене захищати.
— Ще попросиш.
Він вимовив це так тихо, що Софія ледве почула.   Між ними запала тиша.
Вона стояла за кілька сантиметрів від нього й раптом усвідомила, що відчуває запах його парфумів — щось деревне, свіже, із ледь відчутною гіркотою. Максим дивився на неї так, що їй стало важко дихати.
У його погляді було щось незрозуміле. Наче він сердився на неї за те, що вона існує, і водночас боявся відвести очі.
— Ви мене ненавидите? — запитала Софія.
Максим здригнувся, немов вона торкнулася болючого місця.
— Ні.
— Тоді чому поводитеся так, наче я зробила щось жахливе?
Він довго мовчав.                                                               — Тому що ти прийшла сюди саме тоді, коли я нарешті навчився жити без надії.
Софія не встигла відповісти.
Десь нагорі пролунав різкий металевий звук.
Наче хтось повернув ключ у замку.
Вони одночасно подивилися на сходи.
Старі двері в кінці коридору повільно відчинилися.
Самі.
З темряви потягнуло холодом, а потім на підлогу впав вузький промінь світла.
Максим зблід.
— Цього не може бути, — прошепотів він.
Софія відчула, як ключ у її руці став майже крижаним.
— Що там?                                                                              Він не відповів.
І тоді з кімнати долинув жіночий голос:
— Максиме, сину…
Він відступив на крок.
Софія подивилася на нього й побачила, як на його обличчі з'явився вираз людини, яка щойно почула голос із власного минулого.
— Мамо? — прошепотів він.
У ту саму мить світло згасло.
А коли Софія знову змогла розгледіти коридор, двері були зачинені.
На сходах нікого не було.
Лише на підлозі лежала стара фотографія.
Софія підняла її. На знімку були троє: молода Аделіна, темноволосий чоловік і жінка з немовлям на руках.
На звороті стояв напис:
«Марта, Максим і Софія. 18 жовтня 1999 року».
Софія перестала дихати.
Вона народилася влітку 1999-го.
А Максим дивився на фотографію так, ніби щойно зрозумів, що всі двадцять сім років його життя були побудовані на брехні.
— Софіє… — нарешті вимовив він.
Вона повільно підняла на нього очі.
— Що?
Максим подивився на немовля на фотографії.          Потім — на неї.
— Ця дитина не могла бути тобою.
— Чому?
Він зблід ще сильніше.
— Тому що я пам'ятаю ту ніч. І знаю, що сталося з дитиною.
Він замовк.
— Вона померла.
Кінець другого розділу.
Далі буде…