Розділ 3 Знайомство між чоловіками

Зранку Дениса провели в його кімнату. Там на нього вже чекав одяг, кілька необхідних речей і паспорт на невеликому письмовому столі.
Він зачинив за собою двері й завмер.
Кімната була просторою й світлою. Біля вікна стояло ліжко, поруч — шафа для одягу. На полиці лежало кілька книжок, а на столику стояв глечик із водою та склянка.
Після тісної кімнати в тому будинку все це здавалося незвичним.
Денис обережно взяв паспорт. Усередині були всі необхідні записи. Його ім'я, дата народження, місце народження — Марполіун.
Він провів пальцями по обкладинці.
Учора він ще не знав, що з ним буде далі. А сьогодні мав власну кімнату, дах над головою і захист.
У двері тихо постукали.
— Заходьте, — сказав він.

На порозі з'явилася Домініка.
— Сподіваюся, кімната тобі підходить.
— Більше ніж підходить, — чесно відповів Денис. — Я не очікував такого.
Вона ледь усміхнулася.
— Тепер це твій дім. Якщо чогось не вистачає, скажи.
— Чому ти це зробила?
Домініка зрозуміла, про що він питає.
— Бо бачила, що ти не хотів там бути.
Денис опустив погляд.
— Більшість просто пройшла б повз.
— Можливо. Але я не більшість.

Кілька секунд вони мовчали.
— Сьогодні познайомишся з Дмитром і Артемом, — сказала вона. — Не хвилюйся. Вони нормальні люди.
— Я не хвилююся.
— Брешеш. Я емпатка, пам'ятаєш?
Денис уперше за весь ранок усміхнувся.
— Гаразд. Трохи хвилююся.
— Даремно. У цьому домі тебе ніхто ні до чого не змушуватиме.
Вона сказала це спокійно, ніби звичайну річ.
Але для Дениса ці слова означали набагато більше, ніж вона могла уявити. Він раптом зрозумів, що вперше за довгий час може не думати про те, як пережити наступний день. Просто жити.

Денис прокинувся ближче до обіду. Вперше за довгий час він спав спокійно, не здригаючись від кожного звуку.
Незабаром у двері постукали.
— Пане Денисе, пані Домініка чекає вас на обід.
За дверима стояв один зі слуг.
Денис кивнув і пішов за ним.
Будинок був значно більшим, ніж він уявляв. Високі стелі, світлі коридори, великі вікна. Усе виглядало доглянутим і затишним.
Нарешті вони дійшли до їдальні.
За великим столом уже сиділи троє людей.
Домініка підняла голову й усміхнулася.
— Денисе, сідай.
Поруч із нею сиділи двоє чоловіків.

Один — темноволосий, років двадцяти восьми, з доброзичливим поглядом і легкою усмішкою.
Другий був світліший, трохи худорлявіший, з уважними сірими очима.
Денис одразу здогадався, хто вони.
— Дмитро і Артем? — запитав він.
— Правильно, — засміявся темноволосий. — Я Дмитро.
— А я Артем, — кивнув другий.
Денис сів за стіл трохи напружено.
— Домініка сказала, що ти цілитель, — промовив Дмитро.
— Так.
— Це корисна здібність.
— Особливо коли Дмитро знову обпечеться на кухні, — незворушно додав Артем.

Денис сів за стіл трохи напружено.
— Домініка сказала, що ти цілитель, — промовив Дмитро.
— Так.
— Це корисна здібність.
— Особливо коли Дмитро знову обпечеться на кухні, — незворушно додав Артем.
— Це було лише двічі!
— Тричі.
— Двічі.
— Тричі.
Домініка мовчки зробила ковток чаю.
— Чотири рази.
За столом запала тиша.
— Ти рахуєш? — обурився Дмитро.
— Хтось же має.

Денис несподівано для себе усміхнувся.
Напруга потроху відступала.
Він очікував чого завгодно: неприязні, підозри, незручних запитань.
Але не цього.
Не звичайної сімейної суперечки через опіки на кухні.
Дмитро повернувся до нього.
— Якщо хвилюєшся через нас, то даремно.
— Дмитре...
— Що? Я кажу правду.
Артем зітхнув.
— Він має на увазі, що ми не кусаємося.
— Принаймні без причини, — додав Дмитро.
— Дмитре.

Денис несподівано для себе усміхнувся.
Напруга потроху відступала.
Він очікував чого завгодно: неприязні, підозри, незручних запитань.
Але не цього.
Не звичайної сімейної суперечки через опіки на кухні.
Дмитро повернувся до нього.
— Якщо хвилюєшся через нас, то даремно.
— Дмитре...
— Що? Я кажу правду.
Артем зітхнув.
— Він має на увазі, що ми не кусаємося.
— Принаймні без причини, — додав Дмитро.
— Дмитре.

Мовчу.
Домініка похитала головою.
— Як бачиш, вони поводяться як діти.
— Не всі, — заперечив Артем.
— Так, лише Дмитро.
Дмитро театрально приклав руку до серця.
— Я відчуваю себе ображеним.
Денис тихо засміявся.
І раптом зрозумів, що вперше за дуже довгий час сидить за столом серед людей і не боїться того, що станеться далі.