Напередодні

26 вересня.

Один день до його дня народження.

Цей день почався дивно спокійно.

Ніби хтось спеціально приглушив світ,

зробив його тихішим, повільгішим, уважнішим.

Діана прокинулася з чітким відчуттям:

сьогодні - останій день, коли вона ще може щось змінити.

Завтра - вже ні.

На столі лежала книга-подарунок. Майже готова.

Без обкладинки - вона берегла її на кінець, ніби це був фінальний подих.

Вона перегортала сторінки повільно, не читаючи - згадуючи. Кожен абзац мав свій настрій, свій вечір, свою тишу. Це була не просто книга.

Це був шлях - від першого " привіт" до моментів, які вони так і не назвали вголос.

Вона зупинилась на порожній сторінці.

" Що, якщр цтого достаньо?"

І що, якщо ні?

Діана закрила книгу й обережно поклала її в шухляду.

Сьогодні - ще не час.

УНІВЕРСИТЕТ

Сьогодні їх помічали ще більше.

Не відкрито - ні.

Але погляди затримувались довше, ніж зазвичай. Розмови обривались, коли вони проходили повз.

- Вони знову разом прийшли, -   прошепотів хтось за спиною. -  Та вони постійно разом, просто роблять вигляд, що це випадково.   - Цікаво, як довго ще будуть "дружити".

Діана чула.

І цього разу не намагалася робити вигляд, що ні.

Вони сиділи поруч із Дімою на лекції - як завжди.

Вони переглядали записи, час від часу щось уточнювали, інколи мовчали, слухаючи лектора.

Нічого незвичного: конспекти, ручки,  звичайний навчальний день.

Він нахилився,  щоб тихо запитати:

- Ти це встигла записати?

- Так, можу потім показати, - відповіла вона так само спокійно.

Потім вони знову зосередились на лекції, ніби кожен у своєму світі, але в одному ритмі - без слів, без жестів, без зайвих поглядів.

ПЕРЕРВА

Вони вийшли на сходи - туди,  де завжди було трохи тихіше.

- Ти сьогодні якась мовчазна, - сказав Діма. -

- Я думаю. -

- Про що?

- Про те, як легко все зруйнувати необережним словом.

Він усміхнувся, але не жартома.

- А інколи мовчання руйнує більше. ніж слова.

Вона кивнула.

Бо знала - він має  рацію.

- Ти знаєш, - додав він, - мені важливо, щоб завтра ти була спокійнв.

- Чому?

- Бо я не хочу, щоб ти думала, що маєш щось комусь доводити.

Вона хотіла сказати:" Я нічого не доводжу.

Я просто готую" .

Але промовчала.

І знову - це мовчання було правильним.

ВЕЧІР

Вдома Діана  знову дістала книгу.

Цього разу - рішуче.

Вона додала останній короткий розділ. Без дати. Без імен.

" Якщо ти читаєш це - значить, я наважилась.

 І якщо ти відчув тут хоч щось - цього було достатньо."

Вона не плакала. Не хвилювалась. Просто довго сиділа, тримаючи книгу в руках.

Потім обережно загорнула її в папір. Без зайвих деталей. Так, ніби це було щось дуже особисте, а не святкове.

Рожевий блокнот залишився відкритим.

На останній сторінці вога написала:

" Сьогодні - напередодні.

Завтра - правда.

І я більше не боюся."

Вона закрила блокнот.

Загасила світло.

І вперше за весь час дозволила собі подумати не про те, що буде, а про те, що вже є.