Те, що сказано пошепки.

24 вересня. Три дні до дня народження Діми.

Діана намагалася схухати лектора, але думки весь час поверталися до того, що чекало на неї вдома:

Стіл, заставлений розкритими сторінками її майбутнього подарунка для Діми - справжньої книги, яку вона старанно створювала вже тиждень.

А зараз у рюкзаку лежав лише її рожевий блокнот - чернетки.

Роздуми.

Фрази, які не готові стати частиною подарункової книги , але народжуються саме тут, між парами .

Вона машинально обводила слова,  коли збоку пролунав тихий голос:

- Про що ти так задумалась?

Діма  нахилився до неї, намагаючись не привертати уваги інших.

- Просто..... думаю, - відповіла вона, ковтаючи зайві емоції.

- Про майбутнє?

- Можливо.

Він посміхнувся так, що в ній щось посунолося з місця.

- Тоді давай сьогодні поговоримо про те, що буде потім. Добре?

І вона злякалась не питання - а того, що хоче на нього відповісти.

Перерва між парами

Вони стояли біля вікна. Діма тримав білий блокнот, а вона - каву, яка вже вистигла.

- Давай чесно, - почав він. - Ти думаєш про те, як усе складеться?

Вона повільно кивнула.

- Я боюсь планувати щось далі, - сказала тихо. - Щоб не зламати те, що є зараз..

Він відвів погляд на подвір'я.

- Діан...... деякі речі не ламаються, навіть якщо на них бережно тягнутись.

Його голос був обережний, ніби він боявся сказати більше, ніж можна.

ЇЇ пальці ледь торкнулися обкладинки рожевого блокнота.

Їй  хотілось сказати про книгу. Про те, що вона готує йому щось велике, особисте, важливе.

Але не змогла.

Ще не час.

Друга перерва 

Вони йшли  коридором, коли позаду пролунав голос одногрупниці:

- А ви можете вже або зізнатися, або перестати робити вигляд?

Діана різко обернулась.

Відчуття, ніби всі стіни університету наблизились.

Діма зробив крок уперед, став поруч з нею, але не торкнувся. Його голос був спокійніший,  ніж вона очікувала:

-  Якщо хочете щось знати, просто не вигадуйте. Або не лізьте. Це простіше.

Одногрупниця на секунду зблідла і відійшла.

Діана відчула дивне змішання: захищеність, сором, тепло, страх.

Вони пішли далі.

За поворотом, коли вже нікого не було, він раптом зупинився. В його очах було те, чого вона ще не бачила: справжня, відкрита ніжність.

І він сказав те, чого не  мав би говорити тут.

- Діан... ти МОЯ красотка.

Вона здригнулась.

- Я знаю, що на території університету так говорити не можна. Тут всі слухають і шукають докази щодо нас. Але я вже не витримав мовчати..... Вибач.

Вона стояла мовчки.

У голові було тільки одне:

Він сказав "моя"....

ЇЇ  щоки спалахнули так, ніби вона стояла під прожектором.

- Не вибачайся, - прошепотіла вона. -

Просто.... я не знаю, що сказати.

Він торкнувся її плеча - ледь відчутно, на секунду.

Так, щоб це могло бути випадковістю.

Але вони знали: це не випадковість.

Увечері.

Вдома Діана розклала перед собою всі елементи книги-подарунку.

Вона додала нову сторінку, яка народилась саме після тих слів:

" 24 вересня. Ти назвав мене " моя". Я ніколи не скажу тобі, що ця фраза стала для мене цілим днем".

На іншій сторінці вона написала:

" Ми говорили про майбутнє. Я боялась. 

Але поруч із тобою страх стає легшим".

З кожною новою фразою книга ставала глибшою, щирішою - і більш небезпечною, бо в ній було надто багато правди.

А він все ще не знав, що ця історія - для нього.

Пізній вечір.

Повідомлення від Діми прийшло рівно о 22:14:

" Я сказав щось зайве. Але я не шкодую.

Просто хотів, щоб хоч на мить ти перестала хвилюватися".

Вона довго не відповідала.

Потім написала:

" Не шкодуй. Це було важливо".

І не дописала але подумала:

" Для мене важливо більше, ніж ти думаєш..."