Щоденник майбутнього між рядками.

21 вересня. Шість днів до Діминого дня народження.

Діана сиділа за столиком у тихій аудиторії, її рожевий блокнот  лежав відкритий перед нею.Вона повільно писала, зупиняючись, щоб обдумати кожне слово. На сторінках вже почали з'являтися перші нотатки про їхній спільний час після 12 вересня, маленькі моменти, які раніше вони боялися озвучити. Це був її спосіб говорити без слів - через чорнила на сторінках, у захищеному просторі власного блокноту.

" Як же швидко змінюються думки..... і як важко їх тримати в собі", - подумала вона, роблячи маленький мазок олівцем.

" Якщо я не подарую йому щось до 27 вересня..... він може подумати, що я не хочу продовжувати. А цього не можна допустити. Він заслоговує знати, що я ціную наші дні і наше спілкування"

Вона вже придумала і почала готувати подарунок - маленьку книгу, яку планувала подарувати на його день народження. Там мали бути нотатки, іхні спільні моменти, думки, а також початок історії - 12 вересня,день, що змінив усе. Вона ретельно продумувала кожну сторінку, розділила їх по кольорах і темах; рожевий про себе для нього і білий із чорно-білими вставками з Pinterest про нього для себе.

- Діано, ти ще тут? - тихий голос Діми змусив її підняти очі.

Він стояв біля дверей, тримаючи свій білий блокнот, який вона ще не бачила.

- Так, закінчую дещо.... - відповіла вона, намагаючись не показати хвилювання.

Вони сіли поруч на парі, і Дмитро нахилився, щоб переглянути її конспект.

Його коментарі були легкими, але уважними: маленькі підказки, стрілки, уточнення. Вона відчувала, як це просте заняття- перевірка конспекту- стає своєрідною звичкою, майже ритуалом.

- Ти завжди так серйозно підходиш до всього, - сказала вона тихо, і він усміхнувся у відповідь.

- Тому що бачу, як ти робиш.... і хочу, щоб усе було правильно.

Між ними з'явилвся легка тиша, яку вони вже не боялися. Кожне слово, кожен погляд ставав маленьким кроком до того, що не наважувалися сказати вголос.

У перерві між парами вони пішли до університецької кав'ярні. Діана витягла свій рожевий блокнот.

- Подивися, я почала робити щоденник майбутнього,- сказала вона, трохи посміхаючись. - Ми можемо записувати сюди мрії, маленькі бажання.... навіть сни.

Щоб пам'ятати.

Діма нахилився, заглянув у блокнот, і на його обличчі з'явилася легка усмішка.

- Ідея непогана. Білий для мене, звичайно. Чорно-білий. А твій- рожевий.

Вона злегка засміялася, і думка промайнула у її голові: " Це буде подарунок для нього. Для нашого маленького світу. Для нього - і тільки для нього".

Але не все було так тихо у їхньому університетсьому світі. Одногрупники вже помічали частіші зустрічі, обмін поглядами, м'які усмішки. Пліткували:

- Вони щось таємно планують?

- Схоже, що часто разом... Здається, це не просто дружба.

- Ти бачив, як вони переглядають конспекти один одного? Це вже щось серйозне.

Діана помітила ці погляди, і їй трохи не сподобалось. Після пар вони вийшли на коридор, далеко від групи.

- Дім..... здається, про нас уже всі знають, - сказала вона тихо.

- Може, і так. Але нам не треба хвилюватися, - відповів він спокійно. -

Ми самі знаємо, що відчуваємо, і що важливо.

Вона відчула полегшення. Разом ірни обговорювали наступні записи для щоденника, свої плани, маленькі мрії, які ще не наважилися озвучити всім. Ці нотатки були наче щоденник, що об'єднував іхні думки, навіть коли світ зовні здавався цікавим і пильним.

І десь між сторінками рожевого та білого блокнотів зароджувалася іскра - спільна довіра, розуміння і маленьке, але сильне відчуття, що їхні думки тепер більше не залишаються тільки у них самих.