20 Вересня. День, який почався звичайно, але закінчився так, як вони не могли передбачити.

Аудиторія була напівтемною, лише настільна лампа освітлювала Діану й розкладала тіні по столу. Вона намагалася щось писати, але слова танули, губилися в думках, які вперто повертали її до того дня - до їхніх блокнотів, до випадково прочитаних фраз.

Двері тихо скрипнули.

- Діано? - його голос звучав незвично тихо.

Вона підняла очі.

Дмитро стояв у дверях, притримуючи рукою теку, наче не був упевнений, чи має право заходити.

- Ти ще тут? - запитав він і зробив крок уперед.

- Хочу закінчити одну роботу, - відповіла вона, хоч сама знала: не роботу вона тут закінчує.

Він підійшов і сів навпроти.

Це була перша мить за довгий час, коли між ними не залишилося людей, шуму, руху..... тільки двоє.

Тиша згустилася.

 - Можна я....... дещо скажу?- обережно почав він.

Це був той рідкісний випадок, коли Діма виглядав по-справжньому  невпевнено.

-  Кажи, -- вога спробувала усміхнутись,  але вийшло тільки тепло в куточках очей.

Він видихнув повільно, ніби наважувався на щось небезпечне.

 - Я давно хотів пояснити..... те, що сталося з твоїм блокнотом.

Вона знітилвся, опустила погляд.

- Там була лише одна фраза, - тихо сказала вона.

- Але вона була не " ЛИШЕ", - він підняв на неї погляд. - І не " ВИПАДКОВА"

Вона відчула,як  щось стислося в грудях.

 - Ти думаєш, що я не мав права читати?

- Мав чи ні.... - вона зам'ялвся. - Просто.... ти прочитав щось, що я навіть собі боялася пояснити.

- І тому я тут, - він ледь подався вперед.

- Бо я теж боявся пояснювати дещо собі.

Вона мовчала. Вперше за довгий час не знала, куди заховати руки, куди подіти погляд.

- Ти написала,що я " з'являюсь надто вчасно".

- Так, - ледь чутно.

- Це про мене?

- Так, - цього разу твердо .

Він замружився на секунду,ніби відчув у цій відповіді удар і полекшення одночасно.

- Добре, - прошепотів він. - Тоді я скажу свою правду.

Діма поклав теку на стіл. Руки трохи тремтіли.

- Я весь цей час казав собі, що ми просто друзі. Просто одногрупники. Просто люди, які  переступають одні й ті самі пороги університету.

Він замовк.

- Але це неправда....

Вона підвела на нього очі.

- Ти давно з'являєшся в моїх думках...надто часто. Частіше ніж я дозволяв. І я думав, що зможу це приховати.

Він усміхнувся сумно, ледь-ледь.

- Але коли я прочитвв те речення в твоєму блокноті.... я вперше зрозумів, що я не один ховаюсь.

Вона обхопила руками блокнот і прошепотіла:

- Я ніколи не вміла говорити вголос те, що думаю. Мені здається, що якщо я скажу - це вже стане реалністю, і тоді повернутися назад не можна.

- А я.... - він знову видихнув, - я боюся, що реальність уже стала нами. Просто ми вдаємо, що не помічаємо.

ЇЇ пальці нервово ковзнули по обкладинці.

- То що ми робимо? - запитала вона.

Він нахилив голову.

- Поки що - чесно говоримо.Хоча б сьогодні. Хоча б частину.

Вони сиділи в тиші, але тиша вже була іншою.

Не порожньою.

Насиченою.

Живою.

Вперше за довгий час вони обидва говорили не те, що " треба", а те, що давно чекало.

Крихти правди.

Крихти почуттів.

Крихти того, що не вміщається в нормальні пояснення.

І  саме в ту мить, 20 вересня, вони обоє зрозуміли:

Слова, сказані вголос, - це вже крок.

Перший, невпевнений, але справжній.