Думки, які не витримують тиші.

Після 12-го  вересня між ними з'явилося щось нове.

Не романтика.

Не кохання.

А радше - відлуння, яке вони обидва чули, але робили вигляд, що це просто шум у голові.

Та шум ставав гучнішим.

Діана ходола коридорами, ніби несла в собі якусь невидиму коробку, яку боялася відкрити навіть подумки.

І кожного разу, коли бачила Дмитра, коробка ставала  важчою.

Вона почала писати не просто нотатки - а запитання.

Такі, на які не вистачало сміливості відповісти.

" Як зрозуміти, що ти не вигадуєш людину?"

" Чому все, що я не кажу йому - кричить усередені?"

" Що буде, якщо це все - тільки у мене?"

            Її рука тремтіла після кожного питання.

Вона видаляла деякі рядки, але пям'ятала їх напам'ять - ніби ті фрази вписувалися не в телефон, а в неї самої.

У Дмитра було інакше.

Він не ставив собі запитаннь- він уникав відповідей.

У нього в зошиті з'явився окремий аркуш, що виглядав як звичайний чернетковий листок.

Але насправді був тим , чого він соромився найбільше.

На ньому було написано:

" Є люди, поруч із якими хочеться говорити тихіше.

" Діана - не шум. Вона - пауза"

" Що буде, коли вона дізнається, що я відчуваю більше, ніж дозволяю собі?

Він перегортав цей аркуш на інший бік, роблячи вигляд, що це просто нотатки до предмету.

Але правда була в тому, що він перечитував ці речення частіше, ніж формули.

Одного дня, після довгої пари, випадок зіграв із ними так, ніби світ хотів їх підштовхнути.

Діана забула блокнот на парті.

Дмитро підеяв йогo, щоб віддати, але випадково побачив краєм ока сторінку, де було записано лише одне речення:

" Ти іноді з'явлаєшся надто вчасно".

Він зупинився.

Це було про нього?

Чи про когось іншого?

Чи про щось зовсім інше?

Він не наважився читати далі.

Не мав права.

Алк це речення зависло в ньому так сильно, що потім цілий день він ловив себе на думці:

" Надто вчасно для чого?"

Ввечері він додав у свій чернотковий листок новий рядок:

" Якщо вона думає про мене хоча б половину від того, як я думаю про неї - це вже не дружба".

Наступного дня вони зустрілися випадково.

Хоча обом здавалося - це вже не зовсім випадковість.

Дмитро подав їй блокнот.

 - Ти забула.

- Дякую.... - вона взяла його так, ніби той блокнот був небезпечніший за вогонь.

Бо всередині були думки, які не повинні були стати видимими для світу.

Тим більше - для нього.

- Ти...... дивився? - тихо запитала вона, хоча боялася відповіді.

- Ні, - чесно. - Тільки одну фразу.

- Яку?

- " Ти іноді з'являєшся надто вчасно".

Вона опустила очі.

Не  від сорому- від того, що ця фраза була надто правдивою.

- Це....... - почала вона.

- Не пояснюй, - м'яко перебив він.

Вперше за довгий час їй захотілося пояснити все.

А він - вперше - хотів почути більше, ніж вона готова була сказати.

Тиша між ними стала не просто паузою.

Вона стала місцем, де вони обоє ховали свої правди.

Пізніше того вечора Діана відкрила блокнот і написала:

" Мені страшно, що він уже побачив частину того,що відбувається всередині. Але, можливо, комусь треба було побачити".

Дмитро в цей час писав у своєму зошиті:

" Вона боїться відкритися. Я теж. Але хтось із нас повинен почати. Інакше думки з'їдять обох".

Вони обидва розуміли:

тримати це всередині - небезпечно.

Відкриватися - страшно.

Але залишатися в тиші - вже неможливо.

Бо думки перестали поміщатися у блокноти.

І зовсім скоро їм доведеться сказати вголос те , що вони так довго писали на прихованих сторінках.