12 вересня: день, що змінив усе.

Осінь вже повільно опускала золоті тіні на університетські коридори.

Діана йшла до аудиторії, відчуваючи звичний ритм дня: пари, конспекти, швидка кава у проміжку між парами. Нічого незвичного. Нічого, що могло б привернути її увагу.......... поки вона не побачила його.

Дмитро сидів на своєму місці, трохи нахилившись над зошитом. Здавалось, він просто працює, як завжди. Але цього разу щось у його поставі, у легкому нахилі голови, в погляді який випадково зустрів її очі - змусило серце Діани битися трохи швидше.

- Привіт, - тихо сказав він, коли вона сіла поруч.

- Привіт... - відповіла вона, відчуваючи, що слова виходять тихіші, ніж зазвичай.

У класі було шумно, студенти сміялися, обговорювали написані конспекти та лабараторні роботи. Але між ними встановилися маленька, непомітна для інших тиша.

Тиша, яка тримала в собі щось невидиме.

Щось,що обіцяло зміни.

Після пар, коли Діана спішила до виходу, її рюкзак зачепив стілець. Вона майже впала, і в ту ж секунду відчула руку Діми на своєму лікті.

- Все добре? - запитав він, і його голос звучав так, ніби хотів переконатися, що вона справді в порядку.

Вона кивнула,трохи збентежано посміхнувшись.

І хоча цього ніхто не бачив, ця мить - тиха, ненав'язлива - була першив поштовхом.

Першою іскрою, яка тихо розпалювала щось нове між ними.

Відтоді вони почали помічати одне одного трохи більше: випадкові зустрічі в коридорах, погляди під час пар, дотики рук під час передачі конспектів.

Щось змінилося, але поки що тільки вони відчули це.

І навіть якщо хтось здогадувався, ніхто ще не бачив, що просто дружба між одногрупниками перетворюється на щось більш ніжне, щось, що потребує часу, щоб розгорітися.

12 вересня став днем, коли все почалося.

Тихо. Ненав'язливо. Але назавжди.