15 розділ

 Запізнилися ми до кабінету хвилин на чотири. Не те щоб це було критично багато, але наш професор рунної магії просто терпіти не міг навіть секундного порушення дисципліни. Тому, примарно сподіваючись на диво, ми обережно штовхнули важкі двері, надіючись тихесенько прошмигнути в аудиторію непомітними. Марно, дуже марно. Зрадницький, пронизливий скрип дверних петель у ту ж мить луною рознісся під високою стелею, видаючи нас із потрохами.

- Дівчата, я навіть не здивований, — професор Гарденвальд повільно опустив крейду й обернувся, змірявши нас своїм фірмовим, важким поглядом поверх окулярів. На його губах з'явилася тонка, єхидна усмішка. — Ну що, Лідіє, знову проспали? Але мушу визнати: приємно бачити вас на моїй парі бодай пристойно одягненою, а не у тій чудернацько милій піжамі, як минулого разу.

- Професоре, вибачте, будь ласка! — миттєво випалила Лідія, видаючи свою чергову палку тираду й геть не розуміючи, що власноруч копає собі глибоку яму. — Але сьогодні я чесно не проспала! Ми просто затрималися на сніданку. А ви ж самі колись говорили на лекції, що сніданок — це найголовніший прийом їжі за день, який у жодному разі не можна пропускати!

- Овва, — Гарденвальд театрально підкинув брови вгору, щиро забавляючись її відчайдушним, захистом. — Раз ви, адептко Бонаферт, так уважно слухаєте мої настанови, то пропоную саме з вас і розпочати сьогоднішню практику. Прошу до дошки. А ви, адептко Вейліз, сідайте.

 Тихо побажавши Лідії успіхів, я розвернулася й швидким кроком рушила шукати вільне місце.
Аудиторія підіймалася вгору широкими рядами. Через наше запізнення майже всі місця вже були зайняті, тож вибір залишався геть невеликий. Я вже пригледіла собі один із поодиноких стільців на верхніх ярусах, коли мимоволі підвела погляд вище — і завмерла. У самому кінці кабінету, біля високого вікна, стояв магістр Ворон.

«Якого дива він тут робить?»

 Побачене мене геть не радувало. Його погляд був повністю спрямований на мене — невідривний, пильний, він викликав миттєве внутрішнє роздратування, попри легку, ледь помітну посмішку на його губах.
 Зробивши кілька кроків уперед, магістр невимушено поклав долоню на крайню парту останнього ряду, де залишалося пара вільних місць.

- Сідайте, адептко Вейліз, не стійте в проході, — тихо, але напрочуд чітко промовив він.

  Взагалі-то, я була геть не здивована, що саме біля нього залишалися вільні стільці. Хто взагалі при здоровому глузді добровільно захоче сідати під самісінький ніс до викладача, та ще й такого суворого? Весь курс розсудливо намагався триматися від магістра Ворона на відстані, а от мене доля (а точніше, його власна зухвалість) штовхала прямо в цю порожню зону відчуження. Звісно, за бажання вільні стільці можна було знайти й на передніх рядах. Але тепер демонстративно обрати будь-яке інше місце було б… щонайменше дивно. Особливо після того, як викладач особисто вказав мені, куди сісти.

 Чудово... Саме цього мені й бракувало для повного щастя.

 Стримавши приречене зітхання, я коротко кивнула й попрямувала нагору. Складалося стійке враження, що цей чоловік навмисно, а головне — з якоюсь дивовижною, знущальною легкістю руйнує всі мої плани. І при цьому отримує від цього щире задоволення.

- Завдання сьогоднішньої практики досить просте, — професор Гарденвальд обвів аудиторію розміреним, спокійним поглядом і глухо постукав довгими пальцями по акуратній стопці щільних паперових карток, розкладених на столі. — Ви витягуєте один із цих аркушів, де зображена руна або ж накреслена її назва. Ваше завдання — детально розповісти все, що ви знаєте про заданий символ, а після цього — матеріалізувати його. Все просто. Лідіє Бонаферт, прошу до столу, обирайте свій щасливий квиток.

 Наочно вказавши рукою на роздавальний матеріал, він неквапливо відійшов убік, даючи моїй подрузі можливість підійти й обрати своє сьогоднішнє випробування.

 Квиток їй дістався явно нещасливий, і це миттєво прочиталося на її обличчі, щойно вона витягнула картку. Лідія розгублено кліпнула, розглядаючи папір, а потім невпевнено заговорила:

- Руна «Повітряний потік»... Ну, як і сказано в назві, за допомогою цього символу можна викликати досить сильний потік повітря, навіть якщо ця стихія тобі не підвладна.

 Настала натягнута, затяжна павза. Лідія гарячково перебирала пальцями край мантії, намагаючись згадати бодай щось іще, але слова закінчилися.

-  Це все? — поцікавився професор Гарденвальд після хвилини гніючого мовчання, скептично піднявши одну брову.

- Ну... — заклинила подруга, червоніючи під його поглядом. — Сила самого потоку напряму залежить від рівня мага, ем...

 Насправді руна їй дісталася зовсім не складна. Назва «Повітряний потік» і справді говорила сама за себе, але, як і в будь-якій іншій магічній схемі, тут існували свої підступні нюанси. Наприклад, те, що її стабільність залежала від ювелірного розподілу сили по всьому рунному контуру. Варто бодай на крихту перевантажити якийсь бік, і траєкторія потоку безконтрольно зміниться, зносячи все на своєму шляху. Крім того, цю руну були здатні матеріалізувати лише ті маги, які досягли щонайменше четвертого рівня. Лідія за своєю силою якраз балансувала на цій межі, тому теоретично створити його могла. А от чи знала вона цей символ, аби його зобразити - це вже було величезне питання...

 Краєм ока я помітила, як Лідія помітно занервувала. Вона кинула на мене швидкий погляд, у якому без слів читалося одне: «Допоможи». Все ж таки не знала...
 На роздуми не було й секунди. Опустивши руку трохи нижче краю парти, я непомітно підняла два пальці. Магії потрібно було зовсім трохи. Ледь відчутний потік слухняно ковзнув крізь долоню. Мої пальці плавно ковзнули повітрям, один за одним вимальовуючи знайомі контури руни «Повітряного потоку». Тонкі сріблясті нитки магії були настільки слабкими, що стороннє око навряд чи змогло б їх помітити. Саме на це я й розраховувала. Лідія сиділа майже по діагоналі від мене. Якщо дивитися уважно, легкого мерехтіння було достатньо, щоб розібрати кожен штрих.