14 розділ

  Повернувшись до своєї кімнати, я зачинила двері й нарешті дозволила собі глибокий, спокійний вдих. Емоції затуманюють розум — це правило мені буквально вдовбували в голову після смерті батька. Саме тому я мала тримати себе в руках, попри все. Але цей чоловік своєю чортовою спостережливістю таки примудрився вибити мене з колії. І це, мабуть, була найдурніша помилка, якої я взагалі могла припуститися. Лише зараз, із запізненням, згадуючи свій відхід і з жахом розуміла, що пересувалась зовсім не так, як мала би це робити студентка. Тіло на фоні емоцій автоматично повернулося до старих звичок. Це усвідомлення власного проколу бісило й дико дратувало.

 Хотілося якось перемкнути голову, і найкращим виходом зараз був душ. Приємний, контрастний — це точно допоможе краще за будь-яку ранкову пробіжку. Зрештою, у душ він до мене точно не припхається. Надіюсь...

 Тихо хихикнувши з власної думки, я залізла під воду й наступні хвилин двадцять просто насолоджувалася гарячими й прохолодними потоками, які змивали з тіла залишки адреналіну та весь цей божевільний ранковий стрес.

 Вийшовши з душу, я за звичкою попрямувала до сусіднього ліжка й почала будити Лідію, яка все ще солодко спала, загорнувшись у ковдру по самі вуха. Погляд на її безтурботне, затишне сопіння миттєво повернув мене в студентські реалії. Зазвичай мене дратувала Лідієна непунктуальність, але сьогодні мені навіть подобалася ця її звичка просипати все на світі. Після божевільного ранку я була щиро рада, що в моєму житті досі залишається щось затишне, просте й абсолютно незмінне.

- Лідіє, вставай, я хочу сьогодні встигнути на сніданок, — тихо покликала я, злегка штовхнувши її в плече.

 Подруга лише невдоволено промичала щось у подушку, відвертаючись до стіни й демонструючи повне небажання прощатися з ліжком. Це видовище змусило мене остаточно відпустити залишки ранкового стресу.

- Давай, соню, давай. Треба вставати! — кинула я, відвертаючись до великого дзеркала на стіні.

 Зібравши волосся, я тільки-но збиралася затягнути його у високий хвіст, перехоплюючи пасма, як у мене безпардонно прилетіла подушка. М'який снаряд влучив точно в спину, змушуючи мене відпустити їх розсипатися по плечах.

- Касандро, ти нестерпна! Дай поспати! — почулося з ліжка приглушене й дико сонне бурчання.

 Усередині мене миттєво спалахнув азарт. Ах так? Ну все, Лідіє, сама напросилася.

 Підхопивши з підлоги подушку, я різко розвернулася й точним, вивіреним рухом запустила її назад у купу ковдр. Подушка м'яко ляснула подругу прямо по скуйовдженій маківці. Лідія ображено ойкнула, її заспані очі миттєво округлилися від обурення, і вже за секунду вона, остаточно забувши про сон, під войовничий клич схопила другу подушку.
 Наступні кілька хвилин наша кімната перетворилася на зону легких, але запеклих бойових дій. Попри ниючу руку, я спритно ухилялася від її м'яких ударів, й весело сміючись закидувала подругу у відповідь, поки обидві, абсолютно знесилені від сміху, не впали на її розкидане ліжко. 
 Ми лежали посеред цього безладу, важко дихаючи й намагаючись вгамувати напад нестримного реготу. Сонний кокон Лідії було зруйновано вщент, і її щоки тепер палали яскравим ранковим рум'янцем. Поруч із нею я знову могла бути простою, звичайною дівчиною.

 Підвівшись першою, я вже збиралася бодай трохи впорядкувати цей неймовірний кавардак, який ми примудрилися влаштувати всього за кілька хвилин. Наша зазвичай охайна кімната тепер нагадувала поле, де щойно вибухнула справжня пухова бомба. Покривала хаотично злетіли на підлогу, простирадла збилися в суцільні барикади, а в ранковому повітрі, підсвіченому першими сонячними променями, усе ще повільно й урочисто кружляли дрібні білі пір’їнки, що вирвалися на волю крізь тріснутий шов Лідієної подушки. Цей невагомий снігопад м'яко лягав на розкидані речі, довершуючи картину нашого маленького домашнього хаосу.

 Поки я здоровою лівою рукою намагалася розправити покривало, струшуючи з нього залишки пуху, Лідія раптом затихла. Весь її веселий настрій випарувався за секунду, а погляд намертво прикувався до свіжої білої пов'язки на моєму запʼясті.

- О боги, Касандро, це ще що за бойове хрещення?! — голосно зойкнула вона, змусивши мене здригнутися. Подруга одним махом перелетіла через барикади й безпардонно схопила мої долоні у свої уважно розглядаючи повʼязку. — Звідки цей жах? Навіть не думай, що тобі вдасться злиняти! Я чекаю детального звіту: що вчора сталося в залі, коли ви залишилися з ректором і цим новим професором ?! — її голос помітно здригнувся, видаючи, як сильно вона за мене хвилюється.

- Гей, видихни, усе вже нормально, — я акуратно вивільнила руку з її чіпких пальців, кривлячись від ниючого болю в суглобі, бій подушками давав про себе знати.  Мені було приємне її хвилювання, але їсти хотілося більше, тому злегка підштовхнула подругу в сторону ванної кімнати. — Усі плітки й криваві деталі — виключно в їдальні. Тож у твоїх інтересах ворушитися швидше, якщо хочеш щось почути. Бо інакше ми проспимо і історію, і гарячі булочки.

- У-у-у, зла ти, Касандро! Справжнє чудовисько, — удавано тягуче й ображено пробурчала Лідія, проте в її очах уже спалахнули іскри. — Я миттю!

 Вона спритно вихопила з полиці оберемок одягу й блискавкою зникла за дверима ванної кімнати, звідки відразу донісся галасливий шум води. Минуло всього кілька хвилин — і переді мною при повному параді постала справжня красуня. Лідія вміла збиратися із рекордною швидкістю, коли на кону стояли свіжі таємниці. Глибокий фіолетовий колір форми нашої академії неймовірно пасував їй, вигідно підкреслюючи теплу природну смуглявість шкіри та змушуючи її темні очі сяяти яскравіше.

- Ну що, ходяча катастрофо, я готова, — вона граційно крутнулася перед дзеркалом, закидаючи за спину важку косу. — Веди мене на сніданок, поки я не померла від цікавості та голоду.

 Двері нашої кімнати нарешті зачинилися з легким клацанням, і ми миттєво поринули у звичний, живий вир академічного ранку. Галасливі коридори вже вщент заповнили адепти: хтось гарячково дочитував конспекти просто на ходу, деколи натикаючись на перехожих, дехто голосно сміявся, обговорюючи вечірні пригоди, а деякі, як і ми, цілеспрямовано пробивалися крізь натовп до завітних дверей їдальні. П'янкий аромат свіжої випічки та міцної кави наздогнав нас ще на підходах до масивної арки, змушуючи шлунок зрадницько стиснутися. Після виснажливого ранку й пробіжки їсти хотілося просто нестерпно. Щойно ми дісталися довжелезної дерев'яної стійки роздачі, мої очі розбіглися від розмаїття страв — я завагалася, намагаючись вибрати щось особливо смачне.