13 розділ

Ноель Ворон 

 Я так і не стулив очей цієї ночі. Думки про той безглуздий інцидент розривали голову, змушуючи знову й знову повертатися до моменту її поранення. Те, що сталося, не вкладалося в жодні рамки. Я винен, я не мав права так зриватися, але сама суть її поведінки не давала мені спокою. 
 Удар наносив я, і визнавати власну нестриманість було гидко. Провина тиснула на плечі, але здоровий глузд кричав, що вона цілком могла захиститися. Касандра мала заблокувати ту атаку, або хоча б ухилитися. Замість цього вона свідомо підставила руку.

 Покинувшись з медичного крила, Коліан одразу заявився вже до мого нового кабінету. Перший же день на посаді професора — і такий безглуздий фальстарт. Це скажено дратувало, вивертало гордість навиворіт. Як і те, що Коліан, раптово згадавши про свій статус ректора, спробував прочитати мені лекцію про мораль. Виглядало це щонайменше дивно — його жалюгідні спроби повчати мене викликали лише скептичну посмішку. Утім, в одному він мав рацію: мені справді доведеться наступити на власне его, вибачитися й можливо все-таки поговорити з адепткою прямо.
 Коли за ректором нарешті зачинилися двері, я ще довго сидів у напівтемряві. Думки гарячково чіплялися за кожен рух адептки Вейліз. Яка причина могла змусити її свідомо приректи себе на цей біль? Вона ж не дурна. Ба більше — вона прорахувала все до міліметра. Дівчина точно знала, що за такого слабкого блоку мій удар прошиє її захист і прийдеться прямо в руку.

 Першою думкою було шпигунство. Я міг би припустити, що адептка Вейліз — заслана пташка з сусіднього королівства. Але ця версія швидко тріщала по швах. Зараз між нашими державами триває перемир'я, причому досить вдале. Сусідам нині просто невигідно пакостити нам. Навпаки, вони кровно зацікавлені допомагати нам на кордоні, щоб ті моторошні тварі не прорвалися крізь наші заслони ще й до них. Та й чуття підказує що діло не в цьому. Хто ж ти, Касандро? 

 Просидівши так до самого світанку, я зрештою підвівся з-за столу й вирішив вийти на вулицю. Голова після безсонної ночі була важкою, думки туманилися, а попереду чекав насичений і непростий день, перед яким вкрай необхідно було провітритися й ковтнути свіжого ранкового повітря. 
 Спочатку я просто крокував пустельними алеями академії, а потім перейшов на легку пробіжку. Фізичне навантаження — це точно те, що допоможе викинути цю дівчину з моєї голови, або хоча б притлумити нав'язливі запитання.

 Саме тому я геть не очікував натрапити на Касандру тут, о такій порі.
 Я якраз вибігав з-за крутого повороту, де розрослися густі кущі. Як раптово з'явилася вона, побачивши мене, дівчина різко сіпнулася й підсковзнулася на мокрій від роси траві. Мене пройняло щире здивування, але реакція не підвела — я ледь встиг вчасно підхопити її, рятуючи від неминучого падіння. Мої долоні міцно лягли на її плечі, фіксуючи на місці. Допомігши їй повернути рівновагу й піднявши на ноги, я раптом зловив себе на думці, що не хочу її відпускати. Пальці так і залишилися на її плечах, хоча хватка трохи послабшала. Я просто стояв, безпардонно вглядаючись у Касандру й гарячково шукаючи бодай якісь відповіді на її обличчі.

- Ранкова пробіжка, адептко Вейліз? — мій голос прозвучав низько, з легкою, оксамитовою хрипотою. -  І це зі свіжою травмою? Ви занадто суворі до власного тіла й абсолютно неуважні на поворотах, — це прозвучало з легкою іронією. Можливо саме тому на кілька секунд дівчина нахмурилась.

- Повороти бувають підступними, професоре, як і ті, хто стоїть за ними. Дякую за допомогу, але я б і сама впоралась. З вашого дозволу — піду.

 Вона вимовила це рівно, закинувши підборіддя з тією гордою, майже відчайдушною впертістю, яка водночас і дратувала мене, і викликала мимовільну повагу. Касандра з усіх сил намагалася дихати спокійно, удаючи цілковиту незворушність, але я надто добре вмів читати людей, щоб не помітити, як вона хвилюється. І це її хвилювання будоражувало мою кров.

- Не дозволяю, — спокійно промовив я, і це слово важко зависло в ранковому повітрі. В її очах миттєво спалахнуло обурення — чисте, гаряче, готове вибухнути різкою відсіччю, і мені це подобалось. - Складіть мені компанію, нам є що обговорити —  запропонував я спостерігаючи, як це буквально збиває її з пантелику.

  Звісно, я міг би назвати це черговою тактикою чи вивіреним планом. Але десь глибоко всередині доводилося визнати: це було моє щире, нічим не виправдане бажання. Мені просто хотілося, щоб вона побула поруч ще бодай кілька хвилин. Крім того, напівпорожня, оповита світанковим серпанком алея здавалася чудовою, просто ідеальною можливістю поговорити без зайвих свідків.

 Дівчина вагалася. Я бачив, як у її очах гарячково прораховуються варіанти, і як врешті-решт тверезий розум усе ж бере гору над гордістю.

- Добре, професоре, — тихо згодилася вона. — Я складу вам компанію.

 Ми повільно рушили вздовж тінистої алеї, де туман усе ще чіплявся за верхівки кущів. Я заклав руки за спину, навмисно підлаштовуючись під її неквапливий крок. Касандра трималася осторонь, інстинктивно оберігаючи пошкоджену руку — ту саму, яку я так безглуздо поранив під час того інциденту. Глухе роздратування на самого себе знову ворухнулося в грудях, залишаючи гіркий присмак. Нічна розмова з ректором була неприємною, але навіть без вказівок Коліана я знав, що мусив це зробити. Офіцерська честь і власна совість не дозволяли вчинити інакше. Хоч адептка й запевнила, що з нею все гаразд, я, наступивши на горло власному его, усе ж змусив себе вимовити:

- Я хотів перепросити. За те, що ненароком поранив вас. Це моя провина.

 Касандра здивовано завмерла, ніби не вірячи власним вухам, а тоді ледь помітно, мовчки кивнула. Напруга між нами не зникла — вона лише згустилася, стаючи майже відчутною на дотик, подібною до важкого передчуття грози. Її стримана, закрита реакція починала відверто мене злити, розпалюючи роздратування, тому, не чекаючи, поки емоції сягнуть піку, я вирішив рубати з плеча й озвучити те, що так нестерпно мучило мене всю ніч.