12 розділ

 Ніч пройшла жахливо. Я постійно крутилася, ніяк не могла вмоститися на ліжку, а варто було на мить закрити повіки — свідомість одразу затягувало в якусь тривожну, липку несенітницю. Образи Ноеля, ректора та дерев’яних мечів змішувалися у виснажливий калейдоскоп.
 Тому прокинулася рано, задовго до того, як мав пролунати будильник. Тіло ломило від недосипу, але залишатися в ліжку більше не було сил.

 Я підійшла до вікна й розчинила його навстіж. На вулиці розгортався прекрасний, чистий ранок. Після вчорашньої зливи повітря було дивовижно свіжим, злегка прохолодним і наче вмитим. Воно пахло мокрою зеленню, прибитим до землі пилом і ранньою прохолодою. Щоб цей дивовижний ранок не минав марно, я вирішила трохи розім’ятись. Залишатися в чотирьох стінах із думками, які за ніч перетворилися на суцільне болото, було нестерпно. Мені критично необхідно було вивітрити з голови привидів минулого вечора й знову відчути себе живою.

 Я тихо вислизнула на порожнє, ще сонне подвір'я академії. Трава під ногами після нічної зливи була важкою, холодною від роси й шалено пахла свіжістю. Заплющуючи очі зробила перший глибокий вдих — прохолодне повітря обпікало легені, вимиваючи залишки нічного заціпеніння. Почала повільно розминатись, прислухаючись до кожної клітинки свого тіла. Крок, м'який нахил, розминка плечей... Вчорашня кисть відгукнулася ледь помітним, тугим натягом десь глибоко в суглобі, але цей біль не лякав — він заземляв. Тут, під шелест мокрого листя, де на мене не дивився важкий, проникливий погляд професора Ворона, я нарешті могла скинути задушливу маску. Тіло з вдячністю згадувало рідну, плавну грацію. Кожен рух ставав легким, вивіреним і чистим. Я рухалася в такт цьому ранку, збираючи по шматочках себе такою, якою була ще до академії.

«Як же добре... Я почуваю себе по-справжньому живою», — промайнуло в голові разом із солодким припливом гарячої крові до м'язів.

 Відточивши ще пару коротких, жорстких рухів з рукопашного бою — вивірені випади ліктем, різкі блоки та короткі удари у повітря, — я відчула, як адреналін остаточно витіснив нічну втому. Мені хотілося більшого, тіло вимагало швидкості. Не гаючи ні секунди, я зірвалася з місця й вирішила пробігтися. Ноги легко підхопили темп, і я помчала по вологій доріжці навколо саду академії, залишаючи всі вчорашні проблеми далеко позаду, розчиненими у свіжому ранковому повітрі.

 Я мчала по вологій доріжці навколо парку академії, повністю розчинившись у швидкості. Ритмічний біг приносив неймовірну насолоду, вітер приємно холодив обличчя, а легені жадібно ковтали ранкову свіжість. Я впевнено заходила вже на четверте коло, кайфуючи від кожної секунди цієї свободи й остаточно забувши про вчорашні неприємності, аж раптом з-за густих кущів платанів назустріч мені вилетів розмитий силует.

 Професор Ноель Ворон.

 Усе відбулося за долю секунди. Нас розділяли лічені сантиметри. Бажаючи за будь-яку ціну уникнути прямого зіткнення, я спробувала різко відійти вбік і змінити траєкторію, але мокра після зливи трава підвела мене. Нога безпорадно поїхала, і я просто підсковзнулася на цьому клятому різкому повороті.

 Падіння було неминучим, але професор зреагував блискавично. Його міцні руки перехопили мене за плечі біля самого заземлення, одним ривком утримуючи моє тіло на ногах. Я закинула голову й зустрілася з ним поглядом. Від такої близькості серце заколотилося десь у горлі, заважаючи дихати.

«Чорт! Чорт! ЧОРТ!» — вибухнуло в моїй голові від дикої суміші паніки, злості та чистого відчаю. «Та чому саме він?!  Що, в цій велетенській академії інших чоловіків мало, щоб побігати на світанку?! »

 Поставивши мене на ноги, професор не поспішав відпускати. Його долоні залишилися на моїх плечах — хватка послабшала, ставши м'якшою, але від того не менш владною. Цей жест більше нагадував пастку, ніж допомогу.

- Ранкова пробіжка, адептко Вейліз? — його голос прозвучав зовсім низько, торкаючись шкіри оксамитовою, ледь помітною хрипотою.

 Він повільно, дюйм за дюймом, розтиснув пальці. Гарячі долоні зникли, але сам він не відступив ні на міліметр, продовжуючи спалювати мене своєю близькістю.

- І це зі свіжою травмою? — у його тоні проковзнула тонка, майже невловна іронія. — Ви занадто суворі до власного тіла. І абсолютно неуважні на поворотах.

- Повороти бувають підступними, професоре, як і ті, хто стоїть за ними, — я змусила себе вимовити це рівно, попри шалений стукіт серця. — Дякую за допомогу, але я б і сама впоралась. З вашого дозволу — піду.

- Не дозволяю, — спокійно промовив він.

 Усередині мене миттєво спалахнула хвиля протесту, і я вже була готова обуритися такій зухвалості, як його тон раптово змінився.

- Складіть мені компанію, — набагато м'якше запропонував професор, — Нам є що обговорити.

 Цей тон був абсолютно новим. Я вперше чула, щоб він говорив ось так — мʼяко, геть не характерно для нього. Раптова зміна його манери насторожувала й збивала з пантелику значно більше, ніж відкрита ворожість. Розум гарячково намагався розгадати причину такої м'якості, і саме ця раптова цікавість укупі з невидимим тиском його авторитету змусила мене завагатися.
 Та й, зрештою, я тверезо оцінювала ситуацію. Навряд чи звичайна адептка в моєму становищі взагалі мала право відмовляти людині з його статусом. Спроба втекти чи виявити характер зараз виглядала б просто безглуздо й лише погіршила б моє й без того хитке положення.

- Добре, професоре, — спокійно відповіла я, ховаючи за ввічливістю внутрішню настороженість. — Я складу вам компанію.

 Професор задоволено кивнув і зробив крок убік, звільняючи дорогу, але водночас прилаштувався поруч. Ми повільно рушили вздовж тінистої алеї. Кілька секунд панувала тиша, яку порушувало лише шурхіт гравію під нашими черевиками. Я чекала, не намагаючись почати розмову першою.

- Як ваше самопочуття, адептко Вейліз? — нарешті порушив мовчання він, заклавши руки за спину й дивлячись уперед.