11 розділ

 Коли ми відійшли до самого центру зали, професор Ноель почав атакувати першим. Спочатку я чесно старалася лише захищатися, як того вимагала моя легенда. Парирувала крок за кроком, тримала дистанцію, але цей чоловік уже впевнено починав виводити мене з себе. Його відверті, самовпевнені веселощі та грайливий азарт лоскотали мої нерви сильніше за дубовий макет у його руках.

- Касандро Вейліз, ви збираєтеся весь час лише оборонятися? — долетів до мене його роздратований голос, коли він засипав мене градом ударів, безжально притискаючи до кам'яної стіни. — Бийся! Ти ж можеш!

 «Можу», — подумки огризнулася я. Спіймавши момент, коли він занадто відкрився у своїй самовпевненості, я спритно вислизнула ліворуч від його чергової атаки і з усього маху вліпила йому макетом під коліно. Бачити шок у його очах було справжньою насолодою. Його его тріщало по швах.

 І саме тепер, коли він остаточно втратив самовладання від люті, піддатися стало набагато легше. Ноель був майстром, професором військової справи — його неможливо було обдурити простою симуляцією. Він миттєво розкусив би фальшивий промах. Мені потрібна була справжня, незаперечна помилка. Він крутонувся на місці й рубанув з такою люттю, що я навіть не намагалася увернутися. Замість цього я навмисно виставила блок під безглуздим, технічно неправильним кутом, підставляючи пальці. Удар вийшов страшної сили — жорстке дубове руків'я з хрускотом врізалося в мою кисть, начисто вибиваючи зброю і вивихуючи мені великий палець. Біль була страшенною, але цей удар став ідеальним прикриттям. Він був достатньо сильним, щоб усі навколо повірили в мою незграбність. Навіть сам професор. Хоча, дивлячись на те, як Ноель завмер, я розуміла: на нього це навряд чи проканає без наслідків. Він занадто добре вмів читати бої, і мені залишалося лише сподіватися, що вивихнутий суглоб переконає його в моїй бездарності.

 На долю секунди я дозволила тріумфальній посмішці з'явитися на моєму обличчі крізь біль — я витримала його удар. А потім знову повернула маску повного спокою.

- Я здаюся. Мені потрібно до лікаря.

 Ректор уже поспішав до нас. Його важкі кроки відбивалися від стін, коли він рішуче вклинився між нами

- Все, годі! — Коліан грозно кинув цю фразу в обличчя професору Ноелю. Його голос прозвучав як удар батога, що перерубав важке повітря зали. Ректор ледь стримував лють, його очі палили гнівом: — Ти обіцяв, що вона не постраждає!

 Професор Ворон навіть не поворухнувся. На його обличчі не промайнуло й тіні страху перед гнівом керівника — він лише спокійно, з легкою тінню виклику опустив свій дерев'яний макет меча.
 Не чекаючи на відповідь, ректор обережно, але міцно взяв мене за здорову руку й рішуче повів у сторону лазарету. Я слухняно пішла за ним, навіть не кивнувши на прощання. Лише востаннє мазнула по Ноелю своїм вихолодженим поглядом, залишаючи професора наодинці з його сумнівами та роздумами щодо моїх справжніх «навичок».

 У кабінеті цілителя мене підлікували швидко й професійно — магія або лікувальні мазі майже миттєво зняли пекучий біль, повертаючи суглобу правильне положення. І вже коли цілитель вийшов, а ми з ректором залишилися наодинці, я вирішила більше не мовчати. Подивилася йому прямо в очі й тихо, але твердо поцікавилась:

- Що значить «обіцяв, що не постраждає»?

 На обличчі ректора на мить промайнув справжній шок. Він явно не очікував, що в тому хаосі я почую його слова. Напружено піджавши губи, він спробував ухилитися від прямої відповіді:

- Професор Ворон просто помилився, Касандро. Він... хороший та вмілий воїн. І завжди виступає за справедливість. Вам точно немає чого хвилюватися: жінок він не ображає і обов'язково вибачиться за цей вчинок.

 Його тон був занадто заспокійливим, щоб я повірила хоч одному слову. Ректор відверто вигороджував Ворона, намагаючись поспіхом перевести розмову. І в нього це вийшло...  

 Вже наступної миті від його удаваної м'якості не залишилося й сліду. Погляд чоловіка став гострим, мов лезо. Він зробив короткий крок у мій бік, нависаючи і безжально забираючи весь вільний простір, а його голос знизився до небезпечного, вкрадливого шепоту:

- Але мене зараз цікавить зовсім інше... Де ви навчилися таких оборонних навичок?

 Запитання ректора повисло в повітрі, важке й небезпечне. Проте вигадувати хаотичні казки чи вдаватися до істерик я не збиралася — це лише розпалило б його професійний інтерес. Натомість я вирішила видати йому ту частину правди, яку можна було легко перевірити або прийняти на віру.
 Я спокійно подивилася на свою кисть, поворушила великим пальцем, перевіряючи роботу цілителя, а потім звела на ректора абсолютно рівний погляд.

- Мій батько вважав, що дівчина в нашому світі має вміти захищати себе, — тихо, але впевнено відповіла я. — Він показав мені базу, навчив правильно тримати вагу і закривати сектори від ударів. А після його смерті... цим трохи займався мій опікун. Він продовжував повторювати батькові слова: «Якщо не вмієш нападати, навчися принаймні виживати в обороні».

 Я зробила коротку паузу, спостерігаючи, як розгладжуються зморшки на чолі ректора, і додала трохи гіркої іронії:

- Як бачите, професор Ворон швидко довів, що моєї домашньої науки замало проти справжнього майстра. Мій макет на підлозі, а палець ледь не зламаний. Тож мені дивно чути від вас слово «майстерність». Це був звичайний інстинкт самозбереження.

 Ректор на мить замовк, обмірковуючи мої слова. Таке пояснення виглядало цілком життєво й логічно. Батьківська турбота та суворий опікун — це розставляло все по місцях і чудово пояснювало, чому я вмію тримати удар, але так безглуздо програла у фіналі.

Ректор довго вдивлявся в моє обличчя, наче намагався прочитати між рядків моєї відповіді бодай якийсь натяк на брехню. Проте моя маска була бездоганною. Нарешті напруга, що сковувала його плечі, трохи спала. Він важко зітхнув і кивнув, приймаючи мою версію.