5 розділ

 Поніжитися під сонцем під час прогулянки садом довго не судилося. Не минуло й п’яти хвилин, як Лідія знову завела стару пісню, яка, схоже, остаточно позбавила її спокою.

- Ні, ну серйозно, Кес, ти його бачила? — вона змовницьки штовхнула мене ліктем у бік. — Він же бісо́вськи вродливий!

 Я лише втомлено закотила очі.

- Лідіє…

- Що «Лідіє»? Я просто дивлюся на речі тверезо. А його погляд? А цей шрам? А голос?

- І коли це ти встигла оцінити його голос? — скептично підняла брову я.

- Не чіпляйся до дрібниць і не відволікайся від головного!

 Я лише тихо пирхнула у відповідь.

 Сад навколо буквально потопав у сонячних променях. Доглянуті доріжки петляли між барвистими клумбами та невисокими деревами, а легкий вітерець доносив пахощі квітів, свіжої трави й дрібні, прохолодні бризки від фонтана. Зазвичай цей затишок допомагав мені упорядкувати думки й розслабитися. Але не сьогодні.

- Як гадаєш, він новий магістр? — не вгамовувалася Лідія. — Може, прийшов на заміну професору Арду? Я чула, що той іде у відставку. Уявляєш, якщо він вестиме у нас бойову практику?

- Сподіваюся, що ні, — відрізала я. Професор Ард десятиліттями залишався легендою академії та бездоганним майстром бойових мистецтв, проте поважний вік усе частіше давав про себе знати. Коридорами й справді давно гуляли плітки, що ректор підшукує йому наступника.

 Подруга різко зупинилася й ошелешено вставилася в мене:

- Це ще чому?

- Передчуття. - Моя відповідь зірвалася з губ занадто швидко. І була занадто щирою.

 Насправді мене найменше обходило, наскільки він вродливий чи яку посаду обіймає в академії. Мене тривожило зовсім інше. Те тонке передчуття загрози, що раптом завібрирувало в повітрі. Ні, я не відчувала страху. Страх — це розкіш, яку я не могла собі дозволити.
 Це був холодний інстинкт самозбереження. Те саме внутрішнє звірятко, яке зазвичай спить у безпеці, зараз різко підняло голову й нашорошило вуха. Тіло миттєво зібралося, готове до дії, щойно наші погляди перетнулися в їдальні.
 На перший погляд, зачіпки не було. Незнайомець не зробив жодного підозрілого руху. Не зронив жодного зайвого слова. Тримався розслаблено й упевнено. І все ж від нього віяло прихованою силою. Силою, яка звикла підкорювати й ламати. І саме тому відтепер я мала бути втричі обережнішою.

- О ні-і-і, — раптом розчаровано простогнала Лідія.

- Що не так? — притишила хід я.

- Ти знову мене не чуєш!

- Чую.

- Тоді повтори моє останнє запитання!

 Я вдала, ніби згадую, виграючи кілька секунд.

- Ти питала, чи гарний у нього голос.

- Неправильно. Я питала, чи вважаєш ти його вродливим. - обурено пирхнула подруга.

- Це було щонайменше два запитання тому.

- Ти жахлива подруга, Кес.

- Знаю.

- Суха й безсердечна.

- Теж знаю.

 Лідія закотила очі й театрально зітхнула, а з моїх губ нарешті злетіла щира посмішка. Як же добре, що вона поруч.

 Дзвін, що сповіщав про початок занять, застав нас уже біля входу до західного крила. Наступною парою була практика зі стихійної магії. Полігон для занять зустрів нас звичним запахом озону, обпаленого каменя та пилу. Студенти третього курсу розбрідалися по своїх позиціях — кам'яних колах, окреслених захисними рунами.

 Професор Горн уже чекав у центрі зали. Він зовсім не скидався на грізного бойового мага, проте його побоювалися не менше. Високий, хворобливо худий, із копицею сивого волосся, яке вічно стирчало в різні боки, наче після удару блискавкою, він нагадував ексцентричного науковця. Його скляні окуляри без оправи постійно з'їжджали на кінчик довгого носа, а на бездоганно білих манжетах сорочки завжди виднілися свіжі сліди від хімічних чорнил. Горн мав дивну звичку постійно перебирати пальцями в повітрі, ніби невидимо диригував потоками енергії. Попри позірну неуважність, його світло-сірі очі помічали найменше тремтіння повітря на полігоні, а зауваження завжди були гострими, наче скальпель. Він не любив гучних промов, натомість говорив тихим, але напрочуд проникливим голосом, який змушував усіх замовкнути.

-  Сьогодні відпрацьовуємо трирівневе комбіноване плетіння, — професор Горн ледь помітно ворухнув тонкою диригентською паличкою з білої кістки, привертаючи увагу аудиторії. — Поєднання повітряного леза із заморожувальним контуром. Я чекаю від вас математичної точності та абсолютної стабільності в потоках. Почали.

 По залу прокотився важкий стогін. Студенти взялися до роботи.

 Трирівневі структури — це завжди головний біль. Вони вимагають колосальної концентрації. Потрібно одночасно підтримувати швидкість повітряного потоку, знижувати температуру в його ядрі й не дозволити магічним ниткам перетнутися, інакше — легкий бух, не смертельно, але й неприємно.

 Праворуч від мене Лідія глибоко вдихнула й витягнула руки вперед. Її пальці затремтіли, коли перші іскри магії почали формувати кривувате блакитне кільце. Навколо панував хаос. У когось плетіння розсипалося, навіть не набувши форми, в інших вибухало прям їм в обличчя. Простір заповнився тріском невдалих заклинань і шипінням розсіяної енергії. Стихійники навколо мене діяли емоційно, підганяючи магію почуттями та розмашистими жестами.

 Мучилися абсолютно всі. Магістр Горн безшумно снував між кам'яними колами, наче привид, прискіпливо вивчав кожну спробу, вказував на помилки й, у своїй дивакуватій манері, намагався підбадьорювати тих, у кого структура вибухала прямо в руках. Насправді існував один невеличкий «лайфхак» для створення цього плетіння. Академічні підручники вчили формувати обидва контури одночасно, через що студенти й втрачали контроль. Але якщо спершу закрутити повітряне лезо у зворотний бік, створивши всередині вакуумний вал, то енергія льоду згодом сама лягала в пази, мов рідна. Для цього не потрібні були титанічні зусилля — лише розуміння фізики процесу. Проте про цей секрет знали лише досвідчені бойові маги, які застосовували лезо на практиці, а не в тиші лабораторій.