4 розділ

 Незнайомець

 Ми мовчки підіймалися сходами. Точніше, мовчав я.
Коліан постійно щось говорив дорогою, час від часу кидаючи в мій бік погляди, ніби намагався зрозуміти, чи слухаю я його взагалі. Якщо чесно, не слухав. Моя увага залишилася ще там в їдальні. Біля столика поруч із вікном. Біля попелястого волосся і сірих очей...

 Кабінет ректора містився на другому поверсі головного корпусу, тому ми опинилися там за лічені хвилини. Інтер'єр виявився точним відображенням моїх очікувань — просторий, залитий світлом, із величезними вікнами на всю стіну. Сонце вихоплювало з напівтемряви щільні ряди книжок, старовинні артефакти під скляними куполами та важкий стіл із темного дерева. На стіні велично розкинулася детальна карта королівства із позначками прикордонних фортець. Бездоганний кабінет. Коліан завжди мав хист створювати потрібне враження. Проте зараз цей блиск мене не обходив. Мою увагу прикував студентський архів біля протилежної стіни. Саме туди я й рушив, не чекаючи на запрошення чи дозвіл.

 Позаду пролунало важке, приречене зітхання. Я навіть не поворухнувся, щоб обернутися, — мій погляд уже гарячково ковзав рядами написів на корінцях папок. Сховище було структуроване за факультетами, а далі — за роками навчання. Золотаве гаптування на її уніформі безпомилково свідчило про третій курс. А от щодо факультету…

 Одразу відпадають алхімія та артефакторика. На цілительку вона теж зовсім не схожа. Оцінювальний погляд, стримані манери та безшумна хода настійно підказували — бойове відділення. Більшість людей навіть не помічають, скільки зайвого шуму створюють під час звичайної ходьби. Вона ж рухалася так, ніби звикла розчинятися в просторі. Подібні навички не створюють у тиші бібліотек чи за лабораторними столами. Їх здобувають там, де найменша помилка може коштувати життя. Я надто добре знав, скільки років виснажливих тренувань потрібно, щоб така пластика стала твоєю другою природою. І саме тому думками я знову й знову повертався до єдиного запитання: де вона здобула це вміння? Можливо, усе значно простіше. Можливо, у мене звичайна параноя. Але професійне чуття наполегливо шепотіло протилежне.

 Тому, зупинившись біля потрібного розділу, я швидко знайшов полицю третього курсу бойового факультету. Моя рука ковзнула по корінцях. Я відкрив першу папку, потім другу, третю. Дістав ще кілька й швидко пробігся по них очима — нічого. Насупившись, я повернувся на початок. Цього разу діяв повільніше, уважніше, перевіряючи кожне імʼя, кожну позначку.

Кассандри Вейліз тут не було.

Я ще раз перевірив курс, факультет. Усе правильно. Мабуть, пропустив, буває. Я знову повернувся на початок і переглянув усе втретє. Результат не змінився. За спиною почувся тихий смішок. Особливо дратівливий смішок старого друга, який щойно став свідком мого промаху.

— Що таке? — поцікавився Коліан. — Невже великий і жахливий стратег схибив?

Я повільно повернув голову. Ректор сидів у своєму кріслі з таким задоволеним виглядом, ніби виграв щонайменше державну суперечку.

— Не поспішай радіти, — сухо кинув я.

— Я не радію, а насолоджуюся, — відгукнувся той. — Таке стається вкрай рідко, тож мені потрібно запамʼятати кожну секунду цього моменту, щоб пригадати за першої-ліпшої нагоди.

 Моє обличчя перекосило від досади. Терпіти не можу помилятися. Особливо на людях. І вже поготів — на очах у Коліана Брейвера. Кілька секунд я буравив поглядом стелажі. Щось тут категорично не клеїлося. Усі непрямі докази кричали про бойовий факультет. Всередині розливалася глуха злість — повільно, але невідворотно я починав закипати. Якщо доведеться, я переверну цей кабінет догори дриґом, випотрошу кожну коробку, але знайду її справу. Ректор, схоже, прочитав цей намір у моїх очах і вирішив змилуватися.

— Вона на факультеті стихійної магії, — спокійно зронив він, підіймаючи руки в примирливому жесті.

— Що? — я розвернувся до нього всім корпусом.

— Стихійники. Третій курс.

 На кілька секунд у кабінеті зависла важка мовчанка. Проте ця розгадка нічого не прояснювала. Те, що вона народилася стихійницею, я ще міг припустити — її магічний потенціал справді вражав. Але бездоганна пластика, стриманість, тотальний самоконтроль і вміння не виказувати зайвих емоцій — усе це було почерком бойового мага. Стихійникам така дисципліна чужа. Вони імпульсивні, підвладні почуттям, рвучкі й вічно створюють навколо себе купу галасу. Принаймні левова частка тутешніх спудеїв. Тож замість того, щоб розплутати вузол, підказка Коліана лише міцніше затягнула його.

 Потрібна папка знайшлася вже за хвилину, миттєво впавши в око: вона була помітно тоншою за інші студентські справи. З першої сторінки на мене дивилося до болю знайоме обличчя. Усе ті ж попелясті хвилі волосся, спокійний погляд сірих очей, ледь помітна посмішка... Ніби нічого нового, але цього разу за знайомими рисами я розгледів не звичайну студентку, а людину, яка точно має свої таємниці. Тиша кабінету стала ледь не матеріальною. З-за вікна долинав безтурботний сміх студентів, а раптовий порив вітру ледь помітно ворухнув фіранку. Коліан заглибився у свої папери, лише зрідка кидаючи на мене швидкі погляди.

 Я ж продовжував вчитуватися в текст. Рядок за рядком, усе було бездоганно. Навіть занадто бездоганно. Я завмер, ковзнув поглядом назад, до першої сторінки, і перечитав усе знову. Липке відчуття неправильності лише посилилося.  Наче я розглядав бездоганно написаний портрет і ніяк не міг збагнути, яка саме деталь здається фальшивою.

— Ну що там? — порушив тишу голос Коліана. — Знайшов щось цікаве?

 Я промовчав, не зводячи очей із паперів.

 Мій погляд остаточно застряг у графі про сімейний стан. Сирота. До повноліття опікуном значився якийсь містер Теодор Вайліз. Далі — місце проживання до вступу: селище Аркенія на сході країни. Ну припустимо. Наступне, свідоцтво про народження: знищене під час пожежі в селищному архіві. Напрочуд зручно…

  У мене з'являлося все більше сумнівів щодо правдивості цієї анкети. Папка виявилася майже порожньою. Тільки сухі анкетні дані. Жодних рекомендаційних листів, жодних згадок про вчителів чи впливових покровителів, які зазвичай ведуть за руку обдарованих студентів.