3 розділ

  Незнайомець 

 Коли Коліан запросив мене в гості та запропонував показати академію, я одразу відчув підвох. За роки знайомства я навчився розпізнавати той особливий вираз на його обличчі. Той самий, який зазвичай означав, що в його голові народилася чергова геніальна ідея. А досвід показував, що геніальні ідеї Коліана найчастіше ставали моїми проблемами.

 Перші кілька годин усе було підозріло спокійно. Він водив мене територією академії, розповідав про нові навчальні плани, хвалився успіхами студентів, скаржився на деяких викладачі. Нічого такого, я вже навіть почав думати, що цього разу помилився. Але потім ми попрямували до їдальні за кавою. І доті все стало на свої місця.

- А якщо серйозно, то чому б нам не спробувати?

- Ні.

- Ти навіть не дослухав.

- Тому що знаю, що ти скажеш.

- Але ідея чудова. Це ж усього один рік.

-Один рік — це дуже довго.

 На жаль, Коліан на це усміхнувся своєю фірмовою усмішкою, яка завжди означала, що він не збирається здаватися.

- Ну подумай сам. Я вирушаю на кордон, займаюся реальною справою. Ти займаєш моє місце в академії на рік. Це ж геніально.

- Жахливий план.

- Чудовий!

 Я тяжко зітхнув. Іноді мені здавалося, що багаторічна робота ректором остаточно пошкодила йому розум.

 Саме з такими оптимістичними думками ми зайшли до їдальні за кавою. Щойно переступивши поріг, я машинально обвів поглядом приміщення. Це вже настільки стара звичка, що давно стала частиною мене. 

 Кількість людей.

 Входи й виходи.

 Вільний простір.

 Місця, де можна спокійно поговорити.

 Місця, де не варто.

 Лише переконавшись, що нічого незвичайного немає, я переключив увагу на Коліана. Той, схоже, сприйняв моє мовчання як запрошення продовжити свою атаку.

- Усього один рік, — не здавався він. — Один рік ти керуєш академією, а я займаюся твоєю роботою.

- Ти взагалі розумієш, наскільки абсурдно це звучить?

- Абсолютно.

- Тоді чому продовжуєш?

- Бо мені цікаво.

- А ти вже придумав собі, як будеш справлятися? - Він усміхнувся. Самовпевнено. Дуже самовпевнено.

- Я швидко вчуся.

 Я пирхнув. І вирішив на це навіть не відповідати, частково через те що це правда. Він швидко вчиться здається всьому, в навчальні роки багато хто заздрив йому через це. Але невже він не розуміє всю абсурдність, це не якісь ігри! Він хоче взяти на себе відповідальність за життя тисячі людей, хоча якщо порівнювати, то в академії десь стільки ж, якщо не більше. І всі повністю на його, так би мовити, шиї…

 Ми взяли каву і зайняли столик біля вікна. Коліан ще кілька хвилин намагався переконати мене, що його ідея геніальна, але це було безуспішно. Та коли в нього закінчилися аргументи, він перейшов до найпідлішого - фактів.

- Загалом, це вже не має особливого значення.

Я звузив очі. Його тон мені геть не сподобався.

-Чому? - На обличчі старого друга з’явилася надто задоволена усмішка. І тепер моє так би мовити шосте чуття, волало про те, що проблеми вже не уникнути.

- Тому що наказ уже оформлений.

- Що?

- Королівський наказ.

- Коліане…

- Не дивись так на мене, це була не моя ідея. Цього разу справді не моя.

 І що найгірше — він не брехав. Провались той день коли я погодився завітати до нього.

- Едвард?

- Його Величність Едвард Арманд Третій, — урочисто поправив Коліан.

- Він що ідіот, раз наважився робити це без моєї згоди?!

- Він наш король.

- Це не заважає йому бути повним ідіотом! Я проти цього!

Коліан засміявся. А я подумки вже складав список причин, через які наша дружба тривала так довго. І жодна з них не була логічною.

- Він сказав, що це піде нам обом на користь, — продовжив ректор.

- Я вже боюся.

- Даремно. Аргументи були доволі переконливі.

Я лише скептично підняв брову.

- Мені не завадить згадати, як виглядає реальна служба, а не читати про неї в звітах. Тобі ж не завадить трохи відпочити від того безладу, який ти називаєш роботою.

- Це була його аргументація?

- Приблизно. А ще він сказав, що я побачу, чого саме не вистачає сучасній освіті. А ти оціниш нове покоління магів і внесеш вправки, адже саме тобі в подальшому працювати з ними.

- Я і так його оцінюю.

- ОСОБИСТО, а не через звіти.

 Я зробив ковток кави. На жаль, у словах Едварда була частка здорового глузду. Невелика. Але була. Підкорегувати навчання не завадило б, але чому я???

- Крім того, — продовжив Коліан, явно добиваючи мене, — він сказав, що тобі давно пора взяти хоч якийсь відпочинок. Понятного тепер чого я.

- Рік роботи ректором не схожий на відпочинок.

- Порівняно з твоєю теперішньою посадою — дуже навіть схожий.

 Я хотів заперечити. І не зміг. Що було особливо дратівливо. У відпустці я не був вже років пʼять, якщо не більше. І при кожній зустрічі, мої «друзі» говорили про те, що потрібно змінити обстановку, трохи розслабитись. Але ж не працюючи ректором!!

- Бачиш? — тріумфально посміхнувся Коліан. — Ти вже починаєш погоджуватися.

- Ні.

- Тоді чому мовчиш?

- Думаю, як далеко можна послати короля без ризику для карʼєри.

 Коліан розсміявся так голосно, що кілька студентів озирнулися в наш бік. Я ж автоматично ковзнув поглядом по залі, як раптом Коліан замовк. Поганий знак. Я добре засвоїв, що якщо він перестає сперечатися, значить придумав щось гірше.

- Знаєш, — задумливо промовив він, покручуючи чашку в руках, — а для більшого азарту варто укласти парі, як в старі добрі часи.

 Я навіть не повернув голови.

- Ні.

- Це була не пропозиція. Парі зробить усе чесним. Через рік побачимо, хто впорався краще зі своєю новою роллю. - щось мені вже починає боліти голова від нього…

- Ти називаєш це чесним?

- Абсолютно.

 Я вже відкрив рота для відповіді, але так і не сказав нічого. Бо саме в цей момент мій погляд зачепився за одну зі студенток біля вікна. Світле волосся, майже попелястий відтінок. Уважний погляд сірих очей. Вона дивилася в наш бік не так, як більшість студентів дивляться на ректора. Без захоплення. Без страху. Швидше оцінюючи.