2 розділ

 До моменту, коли справа дійшла до десерту, мій настрій став ще кращим. Я відламала шматочок круасана й заплющила очі від задоволення. Начинка з теплого шоколаду буквально танула в роті. Боги, хто б не працював у пекарні академії, йому варто було поставити пам’ятник. Або хоча б підвищити зарплату.

 Саме в цей момент головні двері відчинилися, пропускаючи до академії двох чоловіків. Мій погляд мимоволі ковзнув у той бік. Першого знали всі без винятку. Ректор академії, магістр Коліан Брейвер. Високий чоловік із широкими плечима та підтягнутою фігурою людини, яка не забуває про тренування навіть за купою адміністративної роботи. На його обличчі вже з’явилися перші зморшки біля очей, але вони лише додавали йому шарму. І без того надлишкового, якщо вірити половині викладачок академії. Та й деяким студенткам, якщо бути чесною. Коліан Брейвер мав рідкісний талант залишатися спокійним у будь-якій ситуації й водночас випромінювати таку життєрадісність, ніби світ навколо був значно кращим місцем, ніж насправді. Що стосувалося його віку…Тут починалося найцікавіше. Ніхто достеменно не знав, скільки років ректору. Чутки коливалися від сорока до ста. Маги такого рівня рідко виглядали на свій справжній вік. Особисто я підозрювала, що число впевнено підходило до вісьмидесяти.

- Ох, якій же він гарний, я чула що вчора одна зі студенток знову зізнавалася йому в закоханості, - практично прошепотіла Лідія - здається вона була з факультету…

 Але вже наступної миті слова подруги перестали до мене доходити. Тому що поруч із ректором йшов другий чоловік. Незнайомий. Високий. Навіть трохи вищий за самого Брейвера. Широкоплечий, міцної статури, він був одягнений напрочуд просто: темні штани, світла сорочка та шкіряна куртка-піджак.

 Але мій погляд зачепився не за одяг, а за поставу. Він рухався легко і майже безшумно, хоча з його комплекцією це мало б бути доволі складно. Спина пряма, плечі розслаблені, кожен крок впевнений і вивірений до дрібниць. Так ходять люди, які завжди контролюють те, що відбувається навколо. Люди, що звикли оцінювати приміщення, виходи й потенційні загрози раніше, ніж встигають про це подумати.

 Чоловік спокійно слухав ректора, зрідка заперечуючи махав головою, але його погляд безупинно ковзав залом, помічаючи деталі, на які ніхто інший не звертав уваги. Вони зайняли місце всього за два столи від нас, теж біля вікна. Хороший вибір. Звідти відкривався майже весь зал: можна було непомітно спостерігати за присутніми, не привертаючи зайвої уваги до себе, а шум із сусідніх столиків створював достатній фон, щоб розмова залишалася приватною. Хоча це більше було схоже на легку суперечку. Ректор активно жестикулював, час від часу сміючись із власних слів. А ось його співрозмовник поводився набагато стриманіше. Він відповідав рідко, короткими фразами, іноді ледь помітно похитуючи головою, ніби обмірковував черговий аргумент або вагався щодо відповіді.

- Ти мене взагалі слухаєш?

 Голос Лідії повернув мене до реальності.

- А? - я її геть не чула, через що подруга починала дратуватись.

- Я так і знала. - тяжко зітхнула вона.

- Вибач.

- Ні, мені просто цікаво. Ти вже хвилин п’ять дивишся в один бік.

 Лідія простежила за моїм поглядом і хитро посміхнулася.

- То як ти думаєш, хто він?

- Ти про кого?

- Не прикидайся. Чоловік біля ректора. Ти ж туди тільки й дивишся.

 Не стримавшись, я знову кинула туди погляд. Мені й самій цікаво хто він, від нього прям йде енергетика неприємностей.

- Не знаю.

- Дуже змістовна відповідь. - буркнула невдоволено вона.- Кес, я ж серйозно! 

- Ти запитала, що я думаю. Я думаю, що не знаю. Але якщо серйозно, то від нього йде сила, міць, він точно досяг девʼятого рівня. Крім цього його рухи, осанка, говорять про те що боїв він не боїться, і ось це мене турбує…

- А я думаю, що він небезпечно привабливий. І ви б чудово виглядали разом. - перебила мене Лідія. Я від такого мало не вдавилася чаєм!

- Це взагалі характеристика людини? І яке разом?

- Чому б і ні? Третій рік навчання почався, пора будувати стосунки!

- Лідіє…

- Що? Подивися на нього.

- Я дивилася.

- І?

 Я відкрила рота, щоб заперечити, але так нічого й не сказала. Подруга одразу розпливлася в задоволеній усмішці.

- Отож.

- Це нічого не доводить.

- Звісно-звісно. Думай так і далі. - Я лише закотила очі й повернулася до свого круасана, вирішивши, що продовжувати цю розмову — погана ідея. А вже нарешті до їсти його і піти поки не сталось якесь лихо - прекрасний варіант. Інтуїція мене рідко підводить, а зараз вона шепотіла, що від цього чоловіка у мене будуть неприємності. 

 Але цікавість — річ настирна. Чим сильніше я намагалася зосередитися на круасані, тим більше хотілося знову подивитися в їхній бік. Зрештою вона перемогла. Я підняла голову саме в той момент, коли ректор і його співрозмовник обводили поглядом залу. І, на моє велике нещастя, наші погляди перетнулися й ректор посміхнувся. І це була погана ознака. Дуже погана…

- Касандро Вейліз, підійдіть, будь ласка. - Я завмерла з чашкою в руках.

- Чого б це? — пробурмотіла Лідія. — Ти десь встигла накосячити? 

- Дякую за підтримку.

- Завжди рада допомогти.

 Поки я збиралася з думками і йшла до їхнього столика, над ним уже почали спалахувати знайомі рунні символи. Повітряне парі. Тонкі сріблясті лінії перепліталися між собою, утворюючи складний візерунок договору. По суті, це був спрощений варіант магічної угоди. Достатньо серйозний, щоб змусити учасників виконувати обіцянки, але недостатньо небезпечний, щоб коштувати життя. У разі порушення такого договору на винуватця чекав сильний магічний відкат. Це неприємно, але не смертельно. На відміну від справжніх договорів, укладених на крові. Там усе було значно жорсткіше. Порушення умов зазвичай закінчувалося агонією. А частенько й смертю. Саме тому до кровних договорів вдавалися лише тоді, коли іншого виходу не залишалося.