1 розділ

 Дззззззз…….

 Наполегливий голосний дзвін прокотився академією, повідомляючи про початок нового навчального дня. Під такий будильник проспати пари було неможливо, як на мене. Але моя сусідка завжди вперто його ігнорує.

- Хей, давай не лінись. Вставай.

- Ще чучуть. - її «чучуть» дорівнює вічності.

 Нашвидкуруч прийнявши душ та привівши себе до ладу, я поглянула в дзеркало. Попелясто-русяве волосся, зібране у невеличкий пучок. Глибокі сірі очі уважно дивилися у відповідь, а легкий макіяж лише підкреслював їхній колір. Ростом я не могла похвалитися, зате роки тренувань подарували мені підтягнуту спортивну фігуру. Нова академічна форма була бездоганною. Біла сорочка і фіолетовий піджак сіли точно по фігурі. Золоті нитки академічної символіки, вишиті вздовж коміра, витончено обрамляли обличчя і делікатно переливалися на світлі. Одяг вдало поєднував у собі елегантність та абсолютний комфорт — саме те, що потрібно для щоденних занять магією.

 Поправивши комірець, я задоволено посміхнулася своєму двійнику в дзеркалі.

- Розумниця, красуня і сама скромність, — тихо промовила я. — Типовий образ слухняної третьокурсниці. Сподіваюся, цей камуфляж надійно захистить мій спокій від зайвої уваги.

 Коли прийшла до кімнати, Лідія ще досі валялася в ліжку. Більше за сон вона любила лише вечірки. І то після них відсипалась немов за двох.

- Яка ти соня… — похитала я головою.

- Ще п’ять хвилин, — пробурмотіла вона, навіть не розплющуючи очей. 

- Ти це сказала десять хвилин тому.

- Значить, залишилось ще п’ять.- пробурмотіла вона натягуючи вище ковдру.

Я фиркнула від сміху і почала стягнула її з неї.

- Ей!

- Вставай. Сьогодні перший день після вихідних. Треба хоча б зробити вигляд, що ми відповідальні студентки.

- Я готова зробити вигляд. Але лежачи.

- Не вийде. За п’ятнадцять хвилин починається пара.

На цих словах вона різко сіла на ліжку.

- ЩО?! 

-  О, дивись, диво. Ти все-таки можеш прокидатися швидко.- Вона кинула в мене подушкою, але промахнулася.

- Колись я тебе приб’ю.

- Записуйся в чергу. Але для початку вмийся і приведи себе до ладу, щоб хоча б на похороні мати пристойний вигляд. 

- Ти жахлива людина.

- А ти майже запізнюєшся. 

- Це різні речі.

- Для тебе — ні.

 За два роки навчання, зʼявилась чітка традиція, тільки ця леді запізнюється, так відразу опиняється біля дошки. А домашнє завдання вона виконує не дуже сумлінно. Тому…

- Все, я готова! — урочисто заявила подруга, вискакуючи з ванної.

- Ого, всього сім хвилин. Ставиш нові рекорди?- Вона закотила очі.

- Дуже смішно.

 Якось вона ледь не проспала пару з магії рун. Того ранку дзвінок не підняв її з ліжка, а я вже була на тренуванні, тому це взагалі чудо,що ця леді змогла прокинутись за кілька хвилин до пари. Але те як вона мчала коридорами академії запамʼятали всі…

- І досі не розумію, чому всі так чіпляються до того випадку, — буркнула вона.

- Можливо тому, що тепер вся академія в курсі якого кольору та фасону у тебе нічна сорочка?

 Тоді вона так спішила, що просто схватила сумку і побігла до аудиторії на ходу закляттями приводячи себе до порядку. Саме тому на пару вона прийшла з легким макіяжем, ніжною зачіскою і в милій рожевій сорочці. Гул сміху довго стояв в аудиторії, а професор рунної магії магістр Торн Гардерваль й досі інколи згадує їй цей випадок.

 Але зараз переді мною стояла справжня красуня. Лідія Бонаферт була майже на голову вищою за мене. Темні кучері спадали на плечі неслухняними хвилями, а великі карі очі завжди сяяли веселими іскорками. Смугла шкіра надавала їй особливого шарму. Та найбільше в Лідії приваблювала не зовнішність. Вона була тією людиною, яка могла знайти друзів будь-де, підтримати розмову з ким завгодно і перетворити звичайний вечір на пригоду. Душа компанії — це про неї.

- Ой, все. Пішли, не треба оце згадувати, — надулася Лідія, схрестивши руки на грудях.

 Поки ми жартували й сперечалися, дорога до навчального корпусу промайнула непомітно. Потік студентів підхопив нас і поніс довгими коридорами академії до потрібної аудиторії. На щастя, ми встигли зайняти свої місця ще до приходу викладача. Першою парою сьогодні якраз була магія рун. Останні кілька занять ми лише повторювали теорію, яку вивчали минулого року. Незабаром мали початися практичні заняття, тож викладач вирішив переконатися, що ніхто не забув базових символів і правил їхнього поєднання.      Я підперла щоку рукою й поглянула на дошку, де один за одним з’являлися знайомі руни. Навіть не вірилося, що минув лише другий тиждень навчального року. Здавалося, ніби канікули закінчилися тільки вчора. А тепер ми вже студенти третього курсу.

 Третього курсу…

 Я ледь помітно усміхнулася.

 Якщо чесно, колись я навіть не була впевнена, що взагалі опинюся тут. І справа була не в нестачі здібностей чи страху перед вступними іспитами. У своїх силах я ніколи особливо не сумнівалася. Просто доля — річ примхлива. Одне невдале рішення, одна випадкова зустріч, один день, який піде не за планом, — і все могло скластися зовсім інакше. Але поки що вона була на моєму боці. Я сиділа в аудиторії, слухала лекцію з магії рун і була звичайною студенткою третього курсу. Саме так, як і задумувала. Сховатися в академії виявилося чудовою ідеєю. Тут ніхто не ставив зайвих запитань, ніхто не цікавився минулим більше, ніж потрібно. А ще постійне навчання залишало мало часу на непотрібні думки. Що робити після випуску, я поки не знала. Це питання доведеться вирішувати пізніше. Значно пізніше.

 Зараз усе йшло за планом.

 Від цієї думки в грудях розливалося приємне тепло. Я не намагалася стати зіркою курсу чи привертати до себе увагу. Навпаки, воліла залишатися однією з багатьох — достатньо помітною, щоб не викликати підозр, і достатньо непомітною, щоб не ставили лишніх запитань. Втім, навчалася я добре. Занадто добре, щоб прикидатися посередністю. Колись від моїх знань, уважності та здатності швидко вчитися залежало набагато більше, ніж оцінки в журналі. Можливо, саме тому завдання, над якими інші сиділи годинами, давалися мені напрочуд легко. І я зовсім не збиралася відмовлятися від цієї переваги.