10 глава

*Соломія

— Камі, за що ти так зі мною? — запитую я, схлипуючи. Він міцно притискає мене до себе, ніжно погладжуючи по голові. Уткнувшись носом в його піджак, я намагаюся привести себе до тями, але всі думки крутяться навколо його милих слів, що зачепили мене за живе. — Хто це написав для тебе? — тихенько шепочу я під прискіпливим поглядом гостей та реєстратора шлюбу, які всі дружно чекають на те, що зараз я виголошу свою присягу. 

— Не ображай мене, Соломіє, бо кожне з цих слів написав я і ніхто мені в цьому не допомагав, — обурено відповідає він, зморщивши лоба. Він має гарний вигляд навіть коли сердиться.

— Вибач, — кажу я, ледь рухаючи вустами. Не впевнена, що він почув мене. 

— Ти можеш не виголошувати свою обітницю, якщо ти не хочеш. — Подушечками пальців він витирає мої сльози й вустами торкається до моєї щоки. Так ніжно, легко й водночас з певним трепетом та… любовʼю? Ні, це вже в мене біла гарячка від стресу. 

— Я хочу, але вона не настільки прекрасна, як твоя. — Миттю мені навіть стає соромно. Я не дуже старалася над цією промовою, бо наш шлюб фальшивий. Чесно кажучи, то я й подумати не могла, що Камінський докладе стільки зусиль до написання обітниці. 

Реєстратор нашого шлюбу починає нервувати через довгу затримку й всілякими методами натякає нам на те, що пора продовжувати. Спочатку він декілька разів прочищає горло, потім починає вибивати ритм туфлею по землі, а на останок підіймає вгору брови, спрямувавши свій нервовий погляд на нас. Збоку це виглядає дуже смішно. 

— Наше кохання підкралося до наших сердець дуже спонтанно й тоді, коли жоден з нас не очікував на це. Дружба, випробувана часом, згодом перетекла у дещо більше й в рази пристрасніше, інтимніше, те що, люди називають «коханням». Цей союз є яскравим доказом того, що любов як в книгах існує і зустріти свого принца в реальному житті цілком можливо. Цей союз є яскравим прикладом того, попри будь-які труднощі та темні сторінки нашого життя, двоє закоханих людей все ще можуть бути разом і ніщо не здатне стати в них на заваді. Цей союз є яскравим прикладом того, що Бог існує і від своєї долі нікуди не втекти, навіть якщо на певний період часу ваші дороги розходяться у геть інші боки. Я кохала тебе, кохаю і кохатиму, Святославе. До останнього подиху моє серце буде битися з любовʼю до тебе. Обіцяю. — Гості з радістю плескають нам в долоні й лише один маленький хлопчик, який весь цей час совався на своєму кріслі й поправляв метелика на шиї, встає і підбігає ближче до арки з квітами, де ми й зараз стоїмо. 

— Можна мені мікрофон, будь ласка? — чемно запитує він у реєстратора. Той спантеличено дивиться то на мене, то на Святослава. Не довго думаючи, ми схвально киваємо. 

— Це мій похресник, — пояснює мені Свят, дивлячись на малого у костюмі. — Його звати Матвій. 

— Цілуйтеся вже нарешті, бо я їсти хочу! — горланить у мікрофон Матвійчик. За мить до нього підбігає жінка у рожевій атласній сукні. Вона перепрошує перед нами й бере малого на руки. Підозрюю, що це його мати, бо вони дуже схожі зовнішньо з хлопчиком. 

— Він такий кумедний, — зауважую я. Цей жест здався мені смішним і я не відчувала образи на малого. Весілля зазвичай бувають нудними та довгими й діткам стає на них нудно. Це нормально.

— Ні, ну а що, молодята? Давайте вже цілуйтеся. Ми всі тут їсти хочемо, — підливає жару в вогонь реєстратор. 

Я відчуваю, як мої груди починають здійматися високо вгору від хвилювання, а щоки палахкотати від сорому. У вухах дзвенить і я нервово починаю кусати губи. Мої думки зі швидкістю світла мчать від одного куточка моєї голови до іншого. Я не просто хвилююся, а до біса тривожуся через те, що нам доведеться цілуватися перед натовпом. 

Десь глибоко в душі я раділа, що знову зможу відчути пухкі вуста Свята на своїх, але мені не хотілося зайвих свідків цього моменту. У мене було бажання по-справжньому поцілувати його десь у тихому місці, де ніхто нас не потурбує, й від цієї думки у мене в горлі зʼявився неприємний клубок. Я чудово розуміла, що це можливо лише в  моїх думках. 

Святослав все ще кохав Мілану. Він ніколи б не визнав цього вголос, але я бачила це в його вчинках та довгих сумних поглядах на неї. Якби почуттів не було, то він би не став навіть розмовляти з нею після розставання. Якби почуттів не було, то він би так емоційно не реагував на її слова, бо йому було б байдуже. Якби почуттів не було, то він би не влаштовував фіктивне весілля, щоб викликати у неї ревнощі. Якби почуттів не було… Трясця, все вказує на те, що вони є і думка про те, що він цілує мене аби її позлити чи забути, ранить. Вона кидає мене у відчай і викликає зайву вологу на моїх очах. 

— Якщо мої поцілунки настільки для тебе неприємні, то я не стану тебе торкатися, Соломіє, — каже він мені на вухо, перебираючи пальцями моє волосся. Святослав теж хвилюється і це єдине, що зараз може привести його нервову систему в норму. Хто ж знав, що і його дотики можуть стати для мене заспокійливим. 

— Мене не лякають твої поцілунки. Швидше думка про те, що при них ти уявляєш на моєму місці геть іншу жінку, — зізнаюся я, підвівши погляд вгору. І скільки б з його вуст не лилася брехня, очі хоч і мовчки, але завжди казатимуть мені правду. Я хочу «почути» її якою б вона не була. 

— Слів про те, що останні 24 години я думав лише про тебе буде достатньо, Камінська? — запитує Свят, кусаючи нижню губу. Я помічаю, як крапельки дощу розчиняються на його костюмі, утворюючи круглі плями. Всі метушаться, а ми мов статуї не рухаємося, слухаючи стукіт серця один одного. 

— Правда? — перепитую я. Мій мозок відмовляється в це вірити і я очікую на якусь підказку, яка допоможе мені викрити його брехню. 

— Ні… Я підлий брехун, бо пройшло набагато більше часу. Можна тебе поцілувати? — Мені бракує слів, тому я схвально киваю. Свят знімає свій піджак і накриває наші голови ним. Таким чином, ніхто нас не бачить. Однак, я навіть не впевнена в тому, що комусь ми зараз цікаві, бо всі гості бігають у пошуках парасольок. — Цей поцілунок тільки наш, — з посмішкою промовляє Камінський, а потім повільно ковзає своїми вустами по моїх.