9 глава

*Соломія

Я з підозрою дивлюся на Святослава, в очікуванні чергового неприємного сюрпризу. Не вірю, що визнаю це, але Міла зіпсувала мені настрій навіть у день весілля. Якщо вона ще бодай раз сьогодні попаде мені на очі, то їй буде непереливки. 

— Ну ж бо, Соломіє. — Я закочую повіки й таки виконую його прохання. Камінський робить декілька кроків мені на зустріч, а потім простягає до моїх рук щось тепле та пухнасте. Я спочатку відсмикую руку від страху та несподіванки, а коли чую тихе муркотіння, то з радістю беру кошеня на руки, обіймаючи його. 

— Камі?! Це мені? — Я розплющую очі й бачу перед собою рудий клубочок шерсті з великими голубими оченятами, які перелякано вивчають мене. 

— Так. Вчора, коли я пробрався до тебе в кімнату через балкон і ми помирилися, я побачив на комоді рамку з фото. Це був Тобі? — запитує він, спершись на двері.

— Так, це був він, — з сумом відповідаю. 

Тобі — це мій перший домашній улюбленець, якого я любила всім серцем. У дитинстві я дуже хотіла мати кота і батько подарував мені його на 10-річчя. Я за ним доглядала, але, на жаль, бідолаху загриз сусідський пес. У той день я зачинилася в своїй кімнаті на декілька годин і нікому не відчиняла двері. Тато обіцяв, що принесе мені іншу тваринку, але я відмовила його від цієї ідеї. Я більше не хотіла нікого втрачати і навіть в дорослому віці боялася завести улюбленця. 

— Я взяв цього крихітного малюка в притулку. Звісно, я міг купити тобі породистого кота, але… Є безліч тваринок, які також заслужили мати сімʼю і як тільки я побачив його в тій клітці, то згадав про тебе. Я рідко є вдома й тобі може бути тут нудно. Надіюся, що цей малюк покращить твій настрій і ви знайдете спільну мову. — Камінський починає чесати рижика за вухом і кіт висловлює до нього свою прихильність у вигляді муркотіння. Я притуляю котика ще сильніше до себе, усвідомлюючи, що вже ревную його до Камінського. — Не переживай, він тільки твій, — з усмішкою відповідає мій фіктивний чоловік, піднісши руки вгору. Малеча починає борсатися в мене на руках і я опускаю його на землю, спостерігаючи як він смішно балансує по паркету. 

— Дякую тобі, Камі. — Мене переповнюють позитивні емоції, які я не знаю куди маю виплеснути. Моє серце тане і я розумію, що більше не можу сердитися ні на Мілану, ні на Святослава, який зробив мені такий гарний сюрприз. — Я дуже-дуже тобі вдячна. — Не витримую й кидаюся йому на шию з міцними обіймами, підстрибуючи на місці. 

— Якби я знав, що це кошеня зробить тебе настільки щасливим, то я б подарував тобі його набагато раніше, Соломіє. — Він ніжно гладить моє волосся, притулившись своєю щокою до моєї. Я відчуваю мʼякість його шкіри на своїй, його свіжий подих з запахом мʼяти, що змішується з ароматом його парфумів. 

— Діти, які ж ви милі… — У мене серце починає битися сильніше, коли я бачу за спиною Святослава його маму. У її руках смартфон, що направлений просто на нас. Лілія Макарівна широко посміхається й в неї на щоках утворюються такі ж гарні ямочки, як і в її сина. Взагалі, вони зі Святом дуже між собою схожі. — Вибачте, що перервала вас, але гості вже мене замучили питаннями. Я вирішила перевірити чи все у вас добре. 

— Все гаразд, мамо. Ми трішки затрималися, — пояснює Свят, міцно стискаючи мою руку. Швидше за все, він хвилюється, але чому? 

— Бачу-бачу. Це ваше свято і ви маєте повне право робити все, що вам заманеться. Синку, можеш залишити нас з Соломією на секунду? — Тепер вже нервує не тільки Свят, але і я. Ми з Лілією Макарівною знайомі вже багато років. Вона хороша та приємна жінка, яка дуже любить свого чоловіка та сина. Впевнена, що ми з нею знайдемо спільну мову, але чомусь я не можу позбутися хвилювання. 

— Добре. — Камі бере на руки кошеня й виходить з кімнати. Його мати плескає рукою по ліжку й ми обоє сідаємо на нього, провалюючись вниз на мʼякому матраці. Трясця! Це ще одна причина поселитися в кімнаті Камінського. 

— Я дивлюся на тебе й згадую себе 25 років тому, Соломіє. Ось. — Вона відкриває свою рожеву сумочку з пірʼя і дістає звідти цукерки з лікером. — Пригощайся, люба. — Це дивно й мило водночас. — Я бачила, як Мілана виходила з будинку. Знаєш, коли я дізналася, що мій син одружується з тобою, то була на сьомому небі від щастя. Однак, тепер я бачу, що та стерва все ще не дала йому спокій. Наступного разу, коли вона знову втрутиться в ваше життя, то дай мені про це знати. Я зроблю все можливе, щоб вона не втручалася у ваш шлюб. 

— Я думала, що вам подобалася Міла. Хіба вона б не була кращою нареченою для вашого сина? Все ж, вона вродлива й у неї статусні батьки, а… — Вона торкається мого підборіддя пальцями, заперечно хитаючи головою. Коли вона нахиляється ближче, то я помітила на манжетах її рожевої сорочки нашиті наші зі Святом ініціали. 

— І це все, що в неї є, а ти добра, розумна, мила, чуйна… Святу потрібна така як ти, хоч я й не впевнена в тому, що мій син сам це поки що знає. Він не подарунок. По секрету скажу, що він такий вредний, бо копія батька. Я його мати, але якщо він образить тебе, то я стану на твою сторону, сонечко. Ти завжди можеш звернутися до мене по допомогу й облишмо ці формальності. Ти можеш називати мене просто Ліля. Ми ж не чужі люди врешті-решт! — Мама Свята шокує мене за ці 60 секунд декілька разів. Я приємно вражена і зараз відчуваю себе такою щасливою. 

— Дякую вам. Для мене цінно це чути. — Пані Ліля допомагає мені підвестися і поправляє моє волосся. — Ти найкрасивіша з усіх наречених, яких я тільки бачила. Ходімо, люба. — Вона відчиняє скрипучі двері й суворо дивиться на Свята. — Бережи її! — Вона з зімкнутими губами в пряму лінію махає у нього перед лицем вказівним пальцем. — Хоч одна сльозина впаде з її очей і ти в мене получиш як бідний в торбу, синку. Вона розправляє плечі й з гордо піднятою головою спускається сходами. Я ледь стримую себе, щоб не розсміятися. Ця жінка виглядає як ангел, але характер має з перчинкою. Пощастило ж її чоловіку!