8 глава

*Соломія

— Ти готова, Соломіє? — чую я по той бік дверей голос Святослава. Коли я не відповідаю, то він ще декілька разів стукає, нервово зітхаючи. Він смикає за клямку і я підпираю двері ногою, ледь не розірвавши свою весільну сукню. 

— Дай мені ще декілька хвилин побути самій, Камінський. Хіба я так багато прошу? — з відчутним тремтінням у голосі запитую. Нерви здають кожного разу, коли я дивлюся на стрілку годинника, яка невпинно біжить вперед і нагадує про те, що наш час обмежений. 

— Якщо ти хочеш мені відмовити, то краще зроби це зараз, а не на очах у всіх гостей. Я не переживу цього сорому, люба. — Я намагалася віднайти в його словах бодай краплю сарказму чи іронії, але їх там не було. Він говорив це цілком серйозно і я навіть відчула жаль до нього в цей момент. 

Міла добряче вдарила по його самооцінці своєю зрадою. Камі був не зразковим чоловіком, але він явно не заслужив на таке. Хоч він учора мене добряче образив, я б все одно не вчинила з ним так підло. Звісно, у мене було бажання втекти звідси й закінчити весь цей цирк з фіктивним весіллям, але я була людиною свого слова, що тоді, коли мала статус і гроші, що зараз, коли впала на дно і намагалася з нього піднятися. 

— Я вийду до тебе через 5 хвилин у якості твоєї нареченої. Ніщо цього не змінить, Камінський, — твердо запевняю його, піднявши голову вгору. Мені так страшно зараз і самотньо, але я впевнена, що можу пережити цей день, не зронивши жодної сльози. Принаймні, я докладу до цього максимум зусиль. 

— Добре, я чекатиму тебе на терасі. Час пішов. 

Кроки Святослава стають все віддаленішими та тихішими. Коли він залишає мене саму, то я починаю метушитися по кімнаті мов та пташка, яка намагається вибратися з клітки. Мене охоплює паніка через те, що я не можу контролювати цю ситуацію. У мене, як і в більшості дівчат були геть інші уявлення про весілля. Я мріяла про те, що цей день буде особливим і я одружуся з коханим чоловіком, а всі мої сподівання розбилися вщент. На нашому святі не буде жодного мого родича і ця думка мене вбиває. Хіба я не заслужила на щасливу історію кохання? 

Щоб хоч трохи привести себе до тями я дістаю зі свого портмоне крихітну фотографію на якій зображена я та тато. На цьому знімку я ще така маленька й насолоджуюся своїм безтурботним дитинством. Це фото породжує в моїх грудях приємне тепло, яке поширюється всім тілом. Мої руки та коліна перестають тремтіти і я більше не відчуваю страху, бо тепер знаю заради кого й чого я йду на такий крок. 

Можливо, моє весілля й не таке, яким я його собі уявляла, але цей шлюб точно буде незабутнім. Я сприйматиму його як подарунок від долі й шанс на краще майбутнє. Він буде без кохання, пристрасті та метеликів в животі, але він точно закінчиться хепіендом, бо і я, і Камінський отримаємо бажане. Ось, що по-справжньому важливо. Я кладу фото на місце, а потім розправляю складки на своїй гарненькій сукні. 

Декілька разів я посміхаюся своєму відображенню у дзеркалі, а потім виходжу в коридор. Я миттю насторожуюся від того, що з кімнати Святослава долинає жіночий голос. Спочатку я подумала про те, що це його мама, а потім мене паралізувало усвідомлення того, що це Мілана. Двері не до кінця зачинені, тому я знімаю туфлі й тишком-нишком прокрадаюся до них. Крізь щілину я бачу Свята у вишуканому чорному костюмі та білій сорочці і Мілу у короткій синій спідниці та топі. Вона корчить ображену гримасу й повисає на шиї в Камінського, звівши брови. Невже вона думає, що він поведеться на цю маніпуляцію? 

— Ну котику, чому ти такий впертий? Я ж визнала свою провину й щиро прошу пробачення. Невже так складно переступити через свою гордість і дати мені другий шанс? Я ж кохаю тебе! — Вона намагається поцілувати мого нареченого, але той ухиляється від неї. Як ця навіжена взагалі посміла вдертися в наш дім перед весільною церемонією?! Невже вона настільки дурна? 

— Кохання перестає існувати, коли на шляху постають зрада та брехня, Мілано. Дай мені спокій і забудь про мене. І взагалі, тобі вже час, бо я через тебе запізнююся на власне весілля. — Він махає перед нею оксамитовою коробочкою в якій лежать каблучки, мов тореадор червоною тканиною перед биком. 

— Глянь мені в очі й скажи, що кохаєш її. Лише після цього я піду звідси. — Після цих слів я втрачаю контроль над своїми діями й без особливого запрошення заходжу в кімнату. Мені набридло її нахабство і я вирішую покласти цьому край.  

— Я тобі зараз покажу кохання, стерво. — У мене з собою були лише весільні туфлі, тому вони й попали мені під руку й стали ідеальним знаряддям моєї помсти. — Куди тікаєш? — Міла намагається сховатися за спиною у колишнього, але Свят після того, як бачить мій повний люті погляд, відходить у бік. Розумний хлопчик! Чудово знає, що йому також прилетить, якщо обере неправильну сторону. 

— Лакієнко, ти що геть збожеволіла? Дай мені спокій! — Вона намагається поцарапати мені лице, але я штовхаю її назад і вона падає на землю. Її зачіска та макіяж зіпсовані й схоже на те, що настрій також. 

— Божевільна тут тільки ти. Що ти тут забула? Ану забирайся! — Я вказую їй на двері, але замість того, щоб прийняти свою поразку й піти ще поки не пізно вона хапає  край моєї сукні й з усієї сили тягне на себе. Це стало для мене справжньою несподіванкою і я навіть не встигла зреагувати. Вже за мить в руках Мілани був шматок мого плаття. 

— Ось тепер я піду, але ще обовʼязково повернуся. Подивимося, як ти тепер з цим впораєшся, Соломіє. 

Вона підводиться й демонстративно кидає білу тканину на підлогу. У мене не залишається більше сил розбиратися з нею і я мовчки сідаю на ліжко Свята, відчуваючи як жар підступає до моїх щік. Памʼятаєте, як я декілька хвилин тому обіцяла собі не плакати на цьому весіллі? Забудьте про ці слова. 

— Вибач… — Камінський опускається на коліна поруч зі мною і оглядає край сукні. — Я мав це передбачити, зупинити її. Мені так прикро.