7 глава

*Соломія

Я інстинктивно закриваю очі й обвиваю долонями його гладку й приємну на дотик шию. Відчуваю, як з його вуст зривається важке зітхання й мені також зриває дах. Святослав обережно поглиблює поцілунок, даючи мені більше вільного простору. Його язик ніжно пестить мої губи, даруючи мені цілий феєрверк нових почуттів та емоцій. 

Ніжність перетікає в пристрасть, а обережні дотики стають все різкішими та жагучими. Відчуваю легке поколювання на вустах від його укусів. Мій здоровий глузд кричить мені про те, що зараз ми робимо велику помилку, але я вперто його ігнорую. Це схоже на наркотик, залежність від якої так складно позбутися. 

Коли він поцілував мене, то мною почали керувати мої бажання, а не я ними. Я чудово розуміла, що я хочу більшого й зараз мені було байдуже на наслідки. Однак, я прекрасно усвідомлювала те, що потім це все переросте у велику проблему. 

— І жоден твій поцілунок не може бути стертий з моєї памʼяті. Соломіє, я… — Він не встигає закінчити, бо я даю йому гучного ляпаса після того, як він вже вдруге за момент нашого знайомства каже цю фразу. 

Я бачу, як у нього на руках зʼявляються сироти, але чудово розумію, що для нього цей момент нічого не означав, як і тоді. У мене не було наміру робити йому боляче, але я чудово розуміла чого може коштувати для мене ця невеличка слабкість. Для Камі — це дрібниця, але не для мене. Після того, як Назар мене покинув я дала собі обіцянку, що більше нікому не дозволю так близько підкрастися до мого серця. І я буду не я, якщо порушу власне слово. 

— Я забороняю тобі цілувати мене просто так, зрозуміло? — Мій голос тремтить, а серце щемить, намагаючись вибратися з грудей на волю. — І ніколи не згадуй про те непорозуміння! 

Мені боляче йти, але я чхати хотіла на ту ногу. Менш за все я хотіла розплакатися в присутності Святослава, тому втекла у свою спальню, зачинившись на всі можливі замки. Божечки, навіщо ж він нагадав мені про ту ситуацію? 

Я опускаю повіки донизу й мої вії нервово рухаються в різні боки від спогадів, що один за одним спливають у моїй голові. Зараз я нагадую собі персонажа з фільму, який повертається до того самого моменту у своєму житті, який він старанно намагався забути. Різкий головний біль, свист у вухах, а потім нечітка картинка, неначе на старій камері. Я в цій історії більше не головний герой, а звичайний споглядач, який нічого вже не може змінити. Жаль…

На дворі останній день літа, сповнений радості та приємних розмов між однокласниками навколо багаття. Святослав нещодавно повернувся з Туреччини, куди він літав на відпочинок разом зі своєю сімʼєю, і саме йому спало на думку зустрітися з нами всіма перед початком навчання. Я радо погодилася на цю пропозицію, бо вже добряче встигла скучити за друзями.

Після купання в морі ми всі дружно загортаємося в пледи й нанизуємо зефір на палички, які знайшли на пляжі. Назар грає на гітарі, а ми всі гуртом намагаємося підспівувати. Море поглинає сонце, загортає його у свої міцні обійми. Ця романтична вечірня атмосфера наштовхує нашу компанію на одну раптову ідею. Ми вирішуємо зіграти в «Правда чи дія». У наших жилах тече гаряча кров і нашими діями керують швидше раптові сплески гормонів, ніж ми самі. 

Я дивлюся на себе 14-річну, яка збиває черговий виклик від тата, ховаючи смартфон в кишеню. Краще б я таки поговорила з ним і повернулася додому раніше в той вечір. 

Мені хотілося щось змінити в цей момент, але вкотре повторююся, що я була лише споглядачем, а не героєм цієї історії. Це вже зараз, коли я була дорослою дівчиною, то чудово розуміла, що це не призведе до хороших наслідків, але тоді це здавалася мені доволі цікавою грою. 

Тій наївній та молодій версії мене весело й добре, але до того моменту поки один з однокласників не загадує мені поцілувати Святослава. Я в паніці починаю відмовлятися і в кінцевому результаті випиваю спиртне у вигляді покарання. 

Тепер мені стає вже не дуже добре, але я все ще продовжую грати й виконую всякі дурниці, що мені кажуть зробити. Ми закінчуємо близько опівночі й на цей час майже всі присутні вже не в стані навіть рівно стояти на своїх двох. Всі мої так звані «друзі» дбають лише про себе і я залишаюся лише в компанії Камінського, який, на відміну від інших, не вживав нічого. 

— Соломіє, я проведу тебе додому, але є одна умова. — Він заправляє пасмо волосся мені за вушко з грайливою посмішкою на вустах. 

У цей момент у мене починається гикавка, яка породжує його гучний сміх, що в поєднанні з шумом моря є раєм для моїх вух. Я ніколи не звертала увагу на Камі раніше, але зараз у світлі місячного сяйва він виглядав таким гарним та привабливим. Мені навіть кортіло торкнутися його милих ямочок на щоках. 

— І яка ж? — запитую я, а після цього заходжу по кісточки у воду, щоб змити з ніг пісок. Солений аромат води наповнює мої груди та кутики вуст миттю здіймаються вгору. Як  же я все ж таки люблю свою рідну Одесу…

— Ти даси мені чесну відповідь на питання. Чому ти не захотіла мене поцілувати? — Він проводить язиком по своїх пухких губах і дивиться мені просто у вічі. Від цього я почуваю себе ніяково, тому кладу голову йому на плече, щоб уникнути зорового контакту. Декілька секунд я розглядаю мушлі, що ледь видніються крізь кришталево чисту воду, а потім наважуюся зізнатися. 

— Просто я ніколи раніше не цілувалася, — зізнаюся я, нервово заламуючи пальці. Мені б не хотілося, щоб мій перший поцілунок стався на виду в інших. Я боялася осуду своїх друзів і не хотіла ні перед ким осоромитися. 

— Це єдине, що тебе зупинило? — цікавиться Святослав. Він не сміється і це вже змушує мене видихнути з полегшенням. 

Однак, я прислухаюся до кожного звуку навколо. Лише тоді, коли переконуюся, що поруч нікого немає, то простягаю свою руку до його і наші пальці злегка торкаються один одного. Я відчуваю тепло та спокій, а ще дуже сильну сонливість. Мені здається неначе я опинилася в якомусь романтичному сні.