3 глава

*Соломія

Я б з радістю запросила Святослава на чай, але мені було соромно показувати в яких умовах я жила весь цей час. Він багатенький хлопчик, який звик до розкоші й після побаченого я лише впаду в його очах ще нижче. А втім, хто б з нашої банди зміг з гордо піднятою головою зібратися й почати все життя спочатку? Я робила все, що могла. Так, не завжди у мене вдавалося, але я докладала максимум зусиль. 

— Тобі допомогти? — запитує той, відриваючи погляд від керма, коли ми паркуємося поруч зі старою багатоповерхівкою. 

— Ні. Я впораюся сама. Це займе близько 10 хвилин. 

Речей у мене на одну валізу. По факту після татового банкрутства я залишилася без нічого, тому все, що я мала, можна було перелічити на пальцях двох рук. Від різких контрастів я постійно плакала. Мені здавалось, що все це жахливий сон і одного дня я прокинуся у нашому затишному домі. На кухні мене зустріне батько з чашкою американо та його улюбленим журналом про спорт. Однак, цей день ніколи не настане. Я вже змирилася з цим, але моє життя знову заграло яскравими барвами…

Я мов метеор літаю від одного куточка кімнати до іншої. Запихаю все в валізу й уважно дивлюся, чи часом нічого не залишила. Роблю дзвінок тій неприємній власниці й вона з неприхованою радістю показує, що вона задоволена тим, що я більше не буду жити в її квартирі. Ну що ж, не дуже то й хотілося.  

Коли я виходжу на двір, то Святослав вже чекає на мене з відкритим багажником. Він забирає в мене валізу, а я тим часом кидаю останній погляд на старий будинок. У мене за спиною стає холодно і я здригаюся. Надіюся, що я більше ніколи сюди не повернуся. 

— Складно йти з дому? — зацікавлено питає Камі, поклавши руки на капот. 

— Дім? Гадаєш, у цьому місці я була щаслива? — Не було й дня, коли я не мріяла про те, щоб поїхати звідси й забути про цю квартиру, як про страшний сон. 

— Коли ми з Мілою орендували дорогу віллу на березі моря, то я також вважав, що нарешті я знайшов свій дім. І, мені навіть здавалося, що я щасливий у цьому місці. Знаєш, тепер я розумію, що все в цьому житті дуже оманливе, тому я нічого не можу знати напевно, — відповідає той, знизуючи плечима. Я бачу тугу й розчарування в його очах. Мабуть, вона таки сильно його образила, але мене тішить те, що він не опускається до її рівня. За ці декілька годин він і слова поганого не сказав про свою колишню, хоч та й була явно не янголом. 

— Можливо, це й на краще? Навіщо тобі людина, яка не варта тебе? — Краєм ока помічаю, як дві сусідки виходять з під’їзду й починають між собою перешіптуватися. Тільки цих пліткарок, які кожного вечора всім кісточки перемивають, тут і бракувало. — Пора вшиватися Камі, якщо не хочеш гикати до ночі. Ці два детективи вже почали своє приховане слідство. — Мої слова змушують його посміхнутися. 

— Застрибуй тоді в машину. — Він відчиняє для мене дверцята і я вдруге приємно здивована. Навіть коли я зустрічалася з Назаром, то він забував про такі милі дрібниці. Мабуть, Камі просто дуже сильно потрібна ця фіктивна дружина. 

Під час нашої поїздки Святослав віддає мені свій телефон і я роблю замовлення нашої вечері, а він зосереджується на дорозі. Попри спеку я дуже голодна і готова зʼїсти абсолютно все, що мені тут запропонують, але вирішую не доводити свого фіктивного нареченого до банкрутства у перший же день цієї афери. 

— Готово. Ти далеко живеш? — Я знала, де раніше проживали його батьки, бо ми часто там збиралися, але як я зрозуміла, то Камі вже давно живе сам. 

— Пʼять хвилин. Потерпи ще трішки, Лакі. — Він включає музику і я починаю рухатися в такт і ще й підспівувати. — Соломіє, я зараз втрачу слух.

— Я буду будити тебе своїм прекрасним співом кожного ранку, Камінський. Даси мені колись покататися на своїй машині? Вона прекрасна. — Я б із задоволенням гасала на ній по нічній Одесі. У мене аж очі загорілися від цієї думки. Хіба може бути щось краще? 

— Ні в якому разі, дівчинко. Я памʼятаю, як ти в одинадцятому класі розбила мотоцикл Соні. — Показую йому язика за ці слова. Ще б згадав, як я в дитинстві машинку іграшкову зламала. Це що на мені хрест ставити після декількох помилок?

— Зануда, — бурмочу, схрестивши руки на грудях. Нічого, у мене ще колись буде машина моєї мрії й мені не доведеться ні в кого питати дозволу чи кататися на ній. 

Святослав заїжджає на подвірʼя і мені перехоплює подих від побаченого. Мене зустрічає вілла у стилі олд мані, що оточена просторим садом з ідеально підстриженим газоном, мармуровими скульптурами та великим басейном. Здається, Камі оживив картинки з пінтересту, які я зберігала декілька місяців тому. 

— Подобається? — Я схвально киваю, намагаючись придушити цікавість. Можу тільки уявити як дім виглядає зсередини. — На думку Міли такі будинки — це відстій. Їй більше до вподоби модерн. — І я дуже цьому рада, чесно. Пожити на цій віллі протягом пʼяти місяців — це вже звучить як рай. 

— У неї просто відсутнє почуття смаку. Дім виглядає неперевершено. — Свят заїжджає в гараж, а потім ми заходимо в дім. Мені з першої ж миті в ніс вдаряє приємний аромат гортензій та троянд. Здається, я потрапила в рай. Знімаю своє взуття й торкаюся стопами холодної мармурової плитки. Я вже навіть забуваю про ту невеличку сварку, що сталася між нами в машині. 

— Ходімо. Зроблю тобі невеличку екскурсію, поки курʼєр ще не доставив нашу вечерю. — Ми опиняємося у просторій кімнаті, де по центру стоїть великий деревʼяний стіл, по середині якого композиція з квітів. Також тут дуже велика кількість меблів з позолотою та картин у стилі романтизму. Ми підіймаємося вгору крутими сходами й опиняємося посеред коридору, окрасою якого є масивне дзеркало у повний зріст. — Тут пʼять спалень. Можеш обрати будь-яку. 

— І навіть твою? — Так, я скористалася можливістю, щоб його підколоти й схоже, що мої слова збили його з пантелику. 

— Окрім неї, Лакі. — З першого поверху долинає незрозумілий звук, що змушує мене випрямитися. — Це, мабуть, курʼєр. Можеш глянути тут усе, поки я заберу замовлення.