Розділ 32 - Перший сніг без тебе

Розділ 32  

Зима того року прийшла рано.

Ще вчора земля стояла темна, мокра, втомлена від осінніх дощів, а за ніч усе навколо ніби хтось тихо накрив білим полотном.

Сніг лежав скрізь.

На старих тинах.

На голих гілках яблунь.

На похиленій стрісі хліва.

На криниці.

На лавці під вікном, де колись вечорами сиділа Люба й чистила яблука в миску.

Небо було низьке, важке, молочно-сіре. Здавалося, воно опустилось так близько до землі, що от-от торкнеться старих коминів. Повітря пахло морозом, димом із печей і тією особливою зимовою тишею, яка буває тільки в селах.

Тиша та була густа.

Майже жива.

Вона лежала на дорогах, на садах, на хатах, мов тепла вовняна хустка.

І тільки іноді її прорізав далекий гавкіт собаки чи скрип саней по снігу.

Маргарита їхала до діда автобусом і всю дорогу дивилась у запітніле вікно.

Поля стояли білі-білі.

Дерева чорніли на тому снігу тонкими самотніми руками.

Подекуди з коминів підіймався дим — синюватий, повільний, ніби сам мороз не давав йому рухатись швидше.

І від тих зимових краєвидів у Маргарити щеміло всередині так сильно, що хотілося плакати без причини.

Бо то була перша зима без Люби.

Перша зима, у якій не буде її голосу.

Не буде запаху її пиріжків.

Не буде її теплих долонь, які завжди пахли тістом і попелом із печі.

Коли Маргарита зайшла на подвір’я, хвіртка рипнула так жалібно, що їй аж серце стислося.

Сніг хрустів під ногами.

Мороз брав за щоки.

На валянки налипав мокрий сніг, а від подолу пальта тягнуло зимовою вологою.

Тонкий дим із комина підіймався просто в сіре небо.

І хата стояла така сама.

Але вже не та.

Без Люби вона ніби потемніла.

Осіла.

Постаріла.

Наче разом із нею з дому пішло щось дуже важливе — те, чого не можна ні побачити, ні назвати словами.

Маргарита відчинила двері.

І її одразу огорнув запах.

Теплої печі.

Старого дерева.

Сушених груш.

Ліків.

Мокрої вовни.

І самотності.

Колись у цій хаті пахло Любою.

Тепер той запах ніби слабшав.

Ледве тримався у старих хустках, у подушках, у скрині.

І Маргарита раптом злякалась цього більше, ніж самої смерті.

Бо смерть приходить раптово.

А забуття —
повільно.

Непомітно.

День за днем стираючи людину навіть із запахів.

Толя сидів коло столу в старому светрі.

Такий худий, що Маргарита аж злякалась.

Його руки стали прозорими, зморшкуватими, мов старий папір. Пальці тремтіли, коли він клав окуляри на стіл.

Але найбільше постаріли очі.

У них з’явилась якась тиха втома людини, яка вже надто довго сумує.

— Приїхала, дитинко… — тихо сказав він.

І Маргарита мало не заплакала.

Бо ті слова колись завжди говорила Люба.

У хаті було тепло.

Піч потріскувала дровами, і той звук був єдиним живим звуком у кімнаті.

На плиті стояв банячок із борщем.

На столі — хліб, загорнутий у рушник.

Усе так само.

І водночас —
страшенно не так.

Маргарита дивилась, як дід повільно намагається застебнути ґудзик на рукаві.

Пальці не слухались.

Він довго шукав сірники.

Потім забув, куди поклав ложку.

Пішов до сіней —
і за хвилину повернувся розгублений:
— Я курей годував уже?..

І Маргариті раптом стало страшно.

Страшно так, як не було навіть на похороні Люби.

Бо вона вперше ясно побачила:
дід теж поволі відходить.

Увечері вона допомагала топити піч.

І раптом зрозуміла:
Толя вже не може натопити її так, як Люба.

Колись жар був такий сильний, що аж шибки запотівали.

А тепер тепло в хаті було кволе, старече.

Наче й сама піч сумувала.

Маргарита весь вечір ловила себе на тому, що досі чекає Любиних кроків.

Ось зараз рипнуть двері.

Ось вона зайде.

Поправить фіранку.

Поставить чайник.

Спитає:
— Ти їла?..

Але двері мовчали.

Тільки вітер треться об шибки.

Тихо-тихо.

Наче проситься до хати.

Наче шукає когось.

Надворі починалась заметіль.

Сніг кружляв у світлі ліхтаря великими повільними пластівцями. Старі дерева гнулись від вітру, а гілля дряпало шибки так, ніби хтось у темряві хотів зайти до хати.

І від того ставало моторошно.

Раптом Маргарита згадала іншу зиму.

Як вона маленька прибігла з вулиці вся в снігу.

Рукавиці мокрі.

Ніс червоний.

А Люба сміється:
— Ой Боже, та ти як сніговик…

Садить її на лаву коло печі.

Стягує мокрі валянки.

Розтирає холодні щоки теплими руками.

А потім дістає з печі пампушки.

Гарячі.

Пухкі.

Посипані цукром.

І в хаті пахне тістом, дровами й таким щастям, яке тоді здавалось вічним.

Маргарита аж заплющила очі від болю.

Бо тепер у тій самій хаті було так тихо, що чути, як сніг б’ється у шибки.

Толя того вечора майже не говорив.

Тільки довго дивився на піч.

На жар.

На вогонь.

Наче там було все його життя.

А потім раптом тихо мовив:

— Люба сніг любила…

Маргарита мовчки сіла поруч.

— Казала завжди…
шо як сніг падає —
то Бог землю вкриває, аби люди не бачили її болю…

Голос діда тремтів.

— А ше любила дивитись у вікно зимою… Казала, шо село тоді чисте таке… наче гріхів нема…

Він замовк.

Потім повільно взяв чайник.

Налив чай у одну чашку.

У другу.

І раптом завмер.

Бо друга чашка була Любина.

Стара.

З вицвілими синіми квітами по краю.

Толя довго дивився на неї.

Так довго, що Маргарита перестала дихати.

А потім дуже тихо прошепотів:

— Привик…

І відсунув чашку ближче до себе.

Наче Люба зараз сяде поруч.

Пізно ввечері Маргарита прокинулась від тихого голосу.

У хаті було темно.

Лише піч світилась червоним жаром.