Розділ 30 - Коралі

Розділ 30  

Літо того року прийшло рано.

Ще тільки початок червня, а село вже потопало у густій зелені, у запаху скошеної трави й теплому сонці, яке від ранку лягало на городи широкими золотими смугами. Надворі гули бджоли, у садах достигали перші черешні, а вечорами повітря було таке м’яке й тепле, що здавалося — сама земля дихає спокоєм.

І лише в старій хаті спокою не було.

Там готувались до весілля.

Маргарита сиділа на ліжку серед коробок, тканин, пакетів і розкладених суконь. На шафі висіла її весільна сукня — біла, сучасна, з пишною спідницею й мереживом, таким модним у той час. У кутку лежали туфлі. На столі — журнал із зачісками, телефон, списки гостей, серветки до ресторану.

Усе було так, як тепер робили люди.

Не так, як колись.

І від того їй чомусь було сумно.

Бо що ближче ставало весілля —
то сильніше вона думала про Любу.

Про те, як бабуся, напевно, ходила б за нею слідом по хаті, поправляла б щось, сварилась би:
— Не бери таку тонку фату, дитинко, ше порвеш…
Або:
— Нащо ті голі плечі? Застудишся в церкві.

Маргарита аж усміхнулась крізь сльози.

І в ту ж мить зрозуміла:
цього ніколи не буде.

Бабуся не побачить її у весільній сукні.

Не заплаче нишком у кутку.

Не перехрестить перед вінчанням.

Не заспіває весільної.

Не скаже:
— Така гарна моя дитина…

Від тієї думки в грудях стало так важко, що Маргарита схилилась і закрила обличчя руками.

За вікном шуміло літо.

Жили люди.

Кричали діти.

Гавкали собаки.

А їй раптом здалося:
світ не мав права йти далі без Люби.

Того вечора до хати прийшли жінки допомагати.

Так було заведено ще здавна.

Хоч тепер уже й ресторан замовляли, і коровай часто купували готовий, і весілля більше робили “по-модному”, але деякі речі в селі ще тримались.

На столі лежали рушники.

Старі.

Любині.

Білі, важкі від вишивки, з червоними квітами й чорними кетягами калини.

Маргарита довго перебирала їх руками.

— Та хто зараз такими рушниками користується… — махнула рукою одна молодша родичка. — Зараз все в одному стилі роблять. Біле, кремове…

І сама не помітила, як у хаті стало тихо.

Так тихо, що чути було, як муха б’ється об шибку.

Маргарита повільно підняла очі.

І раптом відчула такий гострий біль, ніби хтось узяв і перекреслив усе життя Люби одним необережним реченням.

Бо ті рушники були не просто тканиною.

У них були:
бабусині вечори при лампі,
її молодість,
її руки,
її любов.

Маргарита мовчки взяла один рушник і притиснула до грудей.

— Будуть ці, — сказала тихо.

І більше ніхто не сперечався.

Надворі сутеніло.

Вечір поволі опускався на село теплим синім серпанком. У садах пахло жасмином і молодим кропом, десь далеко мукала корова, а над хатами клубочився дим — люди варили вечерю після роботи.

Толя сидів коло печі.

У старому піджаку.

Тому самому, який вдягав ще на великі свята.

Він довго мовчав.

Поки жінки порались на кухні.

Поки Маргарита приміряла фату.

Поки хтось сміявся над весільними фотографіями в журналі.

А тоді раптом встав.

Повільно.

Важко.

І пішов у дальню кімнату.

Маргарита спершу навіть не зрозуміла навіщо.

Повернувся він зі старою хусткою в руках.

Обережно розгорнув її.

І Маргарита завмерла.

На його долонях лежали коралі.

Старі.

Червоні.

Справжні.

Темно-вишневі намистини тихо блищали у вечірньому світлі, ніби в них і досі жило чиєсь тепло.

Толя довго мовчав.

Перебирав їх пальцями.

Так обережно, ніби боявся зробити боляче.

— Вона казала… — голос його здригнувся. — Шо ти в них найгарніша будеш…

І замовк.

Маргарита дивилась на ті коралі — і перед очима раптом постала Люба.

Молода.

У вишитій сорочці.

З товстою чорною косою.

З тими коралями на шиї.

Жива.

Її не стало.

А коралі лишились.

Наче сама любов не вмирає разом із людиною.

Маргарита взяла намисто тремтячими руками.

І раптом заплакала.

Не тихо.

Не стримано.

А так, як плачуть діти.

Від болю, який уже не можна сховати всередині.

— Діду… — тільки й змогла прошепотіти.

Толя різко відвернувся до печі.

Бо теж плакав.

Його плечі дрібно тремтіли.

— Любо… — вихопилось у нього раптом. — Йди подивися, яка наша дитина гарна…

І в ту ж мить він замовк.

Наче сам злякався своїх слів.

У хаті стало так тихо, що чути було тільки потріскування жару в печі.

І Маргариті здалося:
зараз рипнуть двері.

І бабуся справді зайде до кімнати.

Витерши руки об фартух.

Усміхнеться.

Поправить їй волосся.

Скаже:
— Не плач, бо очі будуть червоні на весіллі.

Але двері не рипнули.

Лише вечірній вітер тихо ворухнув фіранку.

На саме весілля Толя їхати не хотів.

Сказав:
— Не до музик мені вже…

І Маргарита знала:
він не витримає.

Бо на тому весіллі надто сильно бракуватиме Люби.

У день вінчання ранок був ясний і теплий. Сонце стояло над селом лагідне, золоте, а по дорогах уже курився літній пил. Біля хати метушились люди, сигналили прикрашені машини, сміялась молодь, фотограф просив “стати ближче”, а вітер тихо ворушив стрічки на весільних букетах.

Маргарита стояла у білій сукні посеред того гамору — красива, молода, зі старими Любиними коралями на шиї.

І серце їй боліло.

Бо найбільше на світі вона хотіла, щоб зараз із хати вийшла бабуся.

Хоч на хвилину.

День того вінчання видався дивний і прекрасний водночас.

З самого ранку сонце стояло над селом тепле, ясне, лагідне. Воно розливалося по садах золотим світлом, блищало на молодому листі, гралося у шибках хат і виблискувало на білих стрічках весільних машин. Повітря пахло розігрітою землею, півоніями й свіжоскошеною травою.