Розділ 28 - Я тобі не встиг сказати

Розділ 28  

Того вечора дощ ішов тихо й довго.

Весняний.

Теплий.

Він дрібно стукав по шибках, стікав зі стріхи тонкими цівками й тихо шурхотів у молодій траві попід хатою. Повітря було вологе, густе від запаху сирої землі, диму й перших садових бруньок.

У печі догорали дрова.

Полум’я вже не тріщало голосно — тільки зрідка ворушило жар, і червоні відблиски повільно дихали по стінах.

Маргарита сиділа за столом.

Толя — коло печі.

Як завжди після смерті Люби.

Наче тільки там ще залишалось щось живе.

Він мовчав довго.

Дивився на вогонь.

І Маргарита вже навчилась не чіпати його мовчання.

Бо старі люди відкривають серце не тоді, коли їх питають.

А тоді, коли біль уже не вміщається всередині.

— Вона гарна була дуже… — сказав Толя раптом.

Так несподівано, що Маргарита аж підняла очі.

Дід усміхнувся кутиком губ.

Тихо.

Сам до себе.

— Люба твоя…

За вікном десь далеко прогуркотів віз.

Дощ ішов далі.

А Толя ніби вже не бачив ні хати, ні вечора.

Дивився кудись далеко.

У молодість.

— То ше десь п’ятдесят дев’ятий був… чи шістдесятий…

Він потер долонею коліно.

— Клуб у Соколівці тоді був старий, дерев’яний. Підлога скрипіла так, шо музика заглушала. А як танці — то народу повно. Хлопці в піджаках, дівки в платтячках, ше й накрохмалених так, шо стояли.

В очах його раптом з’явилось тепло.

Живе.

Молоде.

— Я тоді на гармошці трохи грав… думав, файний дуже.

Він тихо засміявся.

— А вона зайшла…

Толя замовк.

Наче й досі бачив її перед собою.

— В синьому платті була. І коса така товста… чорна. А очі… ех…

Він похитав головою.

— Карі-карі. Як терен.

Маргарита слухала мовчки.

А дощ за вікном ніби ще тихіше став.

— Вона тоді ше з подружками прийшла. Стояла збоку й сміялась. А я дивлюсь — і всьо.

Всьо.

Пропав.

На хвилину він заплющив очі.

І Маргариті здалося:
дід зараз не старий.

Не згорблений.

Не самотній.

А молодий хлопець із шістдесятих, який стоїть у сільському клубі й дивиться на дівчину, що стане його життям.

— Тоді ж як було… — тихо заговорив він далі. — Робота, поле, корови… Ніхто не ходив та не казав “люблю”. Не до того було. Але як хлопець дівку проводив додому через усе село — то вже всі знали.

Толя усміхнувся.

— Я її після танців чекав коло воріт. А вона ше горда така була… Іде з дівками й удає, шо не бачить мене.

Маргарита ледь усміхнулась крізь щем.

— А ви?

— А я йшов слідом.

Він засміявся тихо.

— Через усе село. По грязюці. В чоботях гумових. А вона ше спеціально швидше йшла.

Дощ тихо бив у шибки.

А Толя говорив далі.

Повільно.

Наче розгортав своє життя по шматочках.

— Весною тоді болото таке було… Коні грузли. А я раз її через рів переносив. То вона ше сварилась:
“Пусти, люди дивляться!”

Він засміявся вже тепліше.

І раптом замовк.

Довго дивився у вогонь.

— А я б тепер всьо віддав… аби ше раз перенести…

Голос його зламався.

Маргарита опустила очі.

Бо в горлі раптом стало тісно від сліз.

— Весілля наше бідне було, — прошепотів Толя. — Але веселе.

І знову ніби ожив.

— Столи в хаті поставили. Лави позносили від сусідів. Наїдки які були — холодець, пироги, квашина, ковбаса домашня. Горілка в графинах.

Він усміхнувся.

— А музики як заграли…

І тихо, хрипко наспівав:

— Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день…

Голос у нього був старий.

Надтріснутий.

Але в тому співі було стільки любові, що Маргарита відчула мороз по шкірі.

— Люба співати любила… — сказав він тихо. — Особливо як робила шось.

І знову заспівав, уже ледве чутно:

— Ой чий то кінь стоїть,
Що сива гривонька…

Він заплющив очі.

І Маргариті здалося:
зараз бабуся справді вийде з кухні.

Витерши руки об фартух.

Скаже щось.

Усміхнеться.

Але в хаті був тільки дощ.

І стара піч.

— Вона як дітей народжувала… — раптом прошепотів Толя. — Господи…

Він похитав головою.

— Тоді ж не так було, як тепер… У нас у селі лікарня була. Стара. Ше панська будівля.

Голос його став тихіший.

— Велика така, з високими стелями. Стіни товсті, холодні. А коло лікарні — стара католицька капличка.

Він гірко всміхнувся.

— Там морг був…

За вікном тихо шумів дощ.

Не голосно.

Лагідно.

Він ковзав по шибках тонкими прозорими доріжками, шурхотів у молодій траві, стікав зі стріхи й ніби щось тихо-тихо говорив до старої хати.

Наче шепотів.

Наче слухав діда.

І здавалося Маргариті:
той дощ не просто весняний.

То сама Люба десь поруч.

Невидима.

Тиха.

Рідна.

Наче сидить коло печі, як колись, витирає руки об фартух і мовчки слухає Толю, який нарешті говорить їй усе те, чого не встиг сказати за життя.

І кожна крапля за вікном ніби підтверджувала його слова.

Про любов.

Про молодість.

Про втому.

Про життя, прожите разом.

Про тугу, яка не минає навіть із приходом весни.

— І от таке життя… — тихо продовжив Толя. — З одного боку дитина кричить народжена, а з другого — покійники лежать…

Маргарита мовчала.

Бо раптом дуже ясно уявила той старий двір:
облуплені стіни,
мокрі дерева,
жінок у хустках під вікнами,
і ту маленьку капличку, де людське життя закінчувалось поруч із тим місцем, де починалось.

— Я тоді під вікнами ходив, як дурний… — усміхнувся Толя. — Боявся страшно.

Він потер долонею очі.

— А як медсестра винесла малого в ковдрі… Господи… Я боявся в руки взяти. Такий малий…

Маргарита дивилась на діда — і вперше бачила перед собою не просто старого чоловіка.

А людину, яка прожила велике життя.

З любов’ю.