Розділ 21 - Порожні хати

Розділ 21  

Весна того року прийшла пізно.

Сніг лежав довше, ніж звичайно, і навіть коли вже почорніли дороги й потекли перші струмки понад городами, холод усе одно тримався в землі. Повітря було сире, важке, а вітер ходив селом так вільно, ніби людей ставало менше й йому вже не було за що зачепитись.

Ранками над вулицею стояв туман.

Густий, як свіже тепле молоко, вилите просто на землю. Він повільно стелився поміж хатами, заповзав у городи, огортав криниці й старі паркани так м’яко, ніби хтось накривав село великою сіро-білою вовняною хусткою.

Подекуди туман клубочився між деревами, мов дим із печі в тихий зимовий ранок, а десь розтягувався тонкими пасмами, схожими на старе полотно, яке сушиться на вітрі.

У ньому губились обриси хат.

Розчинялись дерева.

І навіть людські голоси ставали глухими, далекими, наче долинали не з цього ранку, а з якоїсь давньої пам’яті.

Коли Люба йшла вулицею, їй іноді здавалось, що вона йде не селом, а власними спогадами — такими ж тихими, нечіткими й трохи сумними, як той ранковий туман.

У руках вона несла стару хустину з теплим хлібом для сестри чоловіка, яка вже майже не вставала. Під ногами чвакала весняна грязюка, а по узбіччях лежала торішня трава — сіра, прибита зимою, ніби сама втомилась жити.

Село ніби було те саме.

І водночас — ні.

Колись у цю пору всюди чулось життя.

Брязкіт відер біля криниць.

Скрип коліс.

Крики дітей, які босими ногами вибігали на нагріту сонцем землю.

Гомін жінок через паркани.

Сміх.

Пісні.

А тепер вулиця стояла тиха.

Неприродно тиха.

Навіть птахи співали десь далеко, ніби обережно.

Люба зупинилась біля однієї хати.

Колись там жили Пилипчуки.

Галаслива родина.

П’ятеро дітей.

Улітку подвір’я в них завжди було в білизні — простирадла сушились на мотузках, сорочки, дитячі штанці тріпотіли на вітрі, мов маленькі білі прапори життя.

Пахло молоком.

Свіжим хлібом.

Кричала господиня на дітей.

Сміявся господар.

А тепер хвіртка перекошена.

Вікна забиті дошками.

Трава під самі вікна.

І тільки стара яблуня цвіла посеред двору так рясно й біло, ніби не знала, що хата вже мертва.

Пелюстки зривались із гілок і тихо падали на землю.

Як спогади.

Люба довго дивилась.

І відчула дивний біль.

Наче то не чужа хата порожня.

А щось у ній самій.

Далі стояла хата Катрі.

Колись там співали.

Особливо на проводи чи весілля.

Катря мала такий голос, що аж мурашки йшли по руках — сильний, високий, живий. Коли вона виводила пісню, жінки замовкали й тільки слухали.

Тепер тин упав.

Криниця заросла бур’яном.

І тільки вітер ворушив стару фіранку за брудним вікном, ніби хтось і досі ходив по хаті.

— Ба…

Люба обернулась.

Маргарита наздогнала її швидким кроком, поправляючи куртку.

— А чого тут ніхто не живе?

Люба подивилась на хату.

На подвір’я.

На старий горіх, який уже вкривався молодим листям.

І тихо сказала:

— Бо нема кому вертатись.

Маргарита мовчала.

Вона ще не до кінця розуміла, як це:
коли цілий дім може чекати людину роками.

І не дочекатись.

Вони пішли далі.

Біля клубу Люба зупинилась сама.

Колись тут було серце села.

Тут сміялись.

Закохувались.

Сварились.

Мирились.

У теплі літні вечори музика долітала аж до городів, а дівчата йшли сюди в найкращих сукнях, із заплетеними косами й трохи схвильованими очима.

Тепер двері були зачинені.

Фарба з них злізла клаптями, а на сходах лежало мокре листя.

Вітер крутив його по старих сходах, ніби грався сам із собою.

— Тут танці були, — тихо сказала Люба.

— Ти ходила?

Люба ледь усміхнулась.

І в тій усмішці раптом стало видно ту молоденьку дівчину, якою вона колись була.

— Ходила…

Перед очима раптом ожив інший вечір.

Теплий.

Липневий.

З пахощами розігрітої землі, м’яти й тютюну.

Толя тоді стояв із трубою трохи збоку від інших музик. Світло ламп падало йому на лице, а він грав так, ніби весь світ зараз був тільки музикою.

І вона тоді вперше почула ту пісню.

— Чом ти не прийшов,
як місяць зійшов…
Я тебе чекала…

Люба навіть зараз ніби почула той голос.

Той вечір.

Те молоде серце, яке калатало так сильно, що аж руки мерзли.

— А вже ж твоя дівчинонька
іншого кохала…

І одразу згадалась інша.

Та, під яку дівчата ставали в коло, а хлопці соромливо тупцяли збоку, чекаючи, кого запросити.

— Цвіте терен, цвіте терен,
листя опадає…
Хто в любові не знається —
той горя не знає…

І як тоді щеміло всередині від тих слів, хоча життя ще тільки починалось.

А потім були проводи.

Осінні.

Сумні.

Коли пісня вже не веселила, а тримала людей разом.

— Пливе кача по Тисині…
мамко ж моя, не лай мені…

І жінки витирали очі краєм хустки, а чоловіки мовчки дивились у землю.

Толя тоді грав тихіше.

Наче сам боявся порушити той смуток.

Люба стояла біля клубу й раптом зрозуміла:
скільки всього вміщалось у тих старих піснях.

Любов.

Чекання.

Молодість.

Війна.

Розлука.

І саме життя.

Бо колись люди не вміли говорити про свої почуття так, як тепер.

Вони їх співали.

Все те життя зараз було ніби під водою.

Далеко.

Нечітко.

Але ще боліло.

На краю села стояла ще одна хата.

Маленька.

Біла.

Із синіми вікнами.

Там жила баба Марія.

Колись Люба бігала до неї малою по сіль.

Марія завжди пригощала сушками й пахла молоком, м’ятою та старими хустками, які сушились коло печі.

Тепер хвіртка заржавіла.

Стежка заросла.

А на дверях висів старий замок.

Маргарита тихо сказала:

— Страшно…

— Шо страшно?