Розділ 18 - Коли не страшно старіти

Розділ 18

Люба почала боятись вечорів.

Не темряви.

Не самоти.

А того дивного часу між днем і ніччю, коли хата стихає, телевізор уже вимкнений, посуд помитий, а думки — ні.

Раніше вечори були короткі.

Поки дітей покупаєш.

Поки всіх нагодуєш.

Поки тісто перевіриш.

Поки білизну занесеш.

Життя не лишало часу сісти й слухати себе.

А тепер вечори стали довші.

І тиша в них — глибша.

Толя останнім часом теж мовчав більше.

Сидів коло печі, дивився у вогонь, іноді кашляв сухо, по-старечому, й довго розтирав груди долонею.

— Знову болить? — питала Люба.

— Та пройде.

І вона знала:
не пройде.

Просто чоловіки їхнього покоління не вміли жалітись.

Одного вечора світло раптом згасло.

Усе село потонуло в темряві.

Таке тоді вже бувало часто.

Дев’яності вміли забирати не тільки гроші — а й світло, тепло, впевненість у завтрашньому дні.

— Знову виключили, — буркнув Толя.

Маргарита одразу притислась до Люби.

— Ба… а чого так темно?

— Бо електрика відпочиває, — усміхнулась Люба.

І почала шукати свічки.

Хата одразу стала іншою.

Меншою.

Старішою.

Світло від свічки тремтіло на образах, по стінах, по зморшках на Любиному обличчі. Піч тихо дихала жаром, і в темряві її тепло відчувалось сильніше.

Маргарита залізла на піч.

— Ба, розкажи щось.

— Шо тобі розказати?

— Про любов.

Люба аж засміялась.

— Та шо ти знаєш про любов.

— А ти знаєш?

Вона замовкла.

Подивилась на Толю.

Той сидів мовчки, тільки усміхнувся куточком губ.

І Люба раптом зрозуміла:
все її життя й було про любов.

Не таку, як у кіно.

Не з квітами щодня.

Не з красивими словами.

А ту, що прокидається затемна й іде топити піч.

Ту, що віддає останній шматок дитині.

Ту, що мовчки сідає поруч, коли важко.

— Любов… — повільно сказала вона. — То коли хтось стає тобі своїм. Настільки, що вже болить, як за себе.

Маргарита слухала уважно.

— А ти діда любиш?

Люба глянула на Толю.

На його руки.

На сивину.

На плечі, які вже опустились від років.

І раптом побачила не старого чоловіка.

А того молодого хлопця з трубою на весіллі.

Того, що колись ішов із нею темною дорогою й мовчки проводжав до воріт.

— Люблю, — сказала тихо.

Толя кашлянув і відвернувся до печі.

Наче жар став надто яскравий.

Маргарита всміхнулась.

— Я так і знала.

Свічка тихо потріскувала.

За вікном шумів вітер.

І раптом Толя сказав:

— Любо… заспівай.

Вона здивовано глянула.

— Та шо ти…

— Заспівай.

І тоді Люба тихо почала.

Не голосно.

Не для когось.

Для них.

— Ой, летіли дикі гуси
та й понад водою…
Забрали мої роки
разом із журбою…

Голос її був уже старший.

Трохи втомлений.

Але такий живий, що в хаті ніби стало тепліше.

— Ой, минули молодії
літа за роботою…
Та лишилась коло серця
любов за турботою…

Толя слухав, опустивши голову.

Маргарита лежала на печі тихо-тихо, ніби боялась навіть ворухнутись.

А Люба співала — і разом із піснею ніби виходило все непрожите, невиговорене за ті роки.

Усе життя.

Коли пісня стихла, у хаті ще довго було тихо.

Тільки свічка горіла.

І піч дихала теплом.

Маргарита сонно спитала:

— Ба…

— Шо, дитино?

— А як зрозуміти, що людина твоя?

Люба довго мовчала.

А потім сказала:

— Коли коло неї тобі не страшно старіти.

Толя підняв очі.

Подивився на неї.

І в тому погляді було стільки прожитого разом, що Маргарита раптом тихо усміхнулась і сховала лице в ковдру.

Надворі шуміла темна весняна ніч.

Електрики так і не дали.

Але в хаті все одно було світло.

Бо піч горіла.

Бо люди були разом.

І бо любов, справжня, виявляється, теж уміє гріти.