Розділ 17 - Поки є кому пам’ятати

Розділ 17

Весна того року прийшла пізно.

Сніг ще довго лежав по кутках городу — сірий, важкий, у чорних ямках від старого листя. Ранками земля була мерзла, а вдень парувала мокрим духом, ніби прокидалась після довгого сну. Над селом стояв запах диму, сирої кори й талої води.

Люба останнім часом швидше втомлювалась.

Не казала про це нікому.

Але вечорами вже не сідала одразу щось робити. Спершу довго сиділа коло печі, простягнувши до жару руки, й мовчала.

Маргарита помічала.

Діти завжди помічають більше, ніж думають дорослі.

— Ба, у тебе руки болять? — спитала якось.

Люба усміхнулась куточком губ.

— Та то вже старість.

— А вона проходить?

Люба тихо засміялась.

— Ні, дитино. Вона приходить — і вже живе з тобою.

Маргарита задумалась.

Потім обережно взяла бабину руку у свої маленькі теплі долоні.

— Тоді я буду тобі помагати.

І в ту мить у Любі так стиснулось серце, що вона аж відвернулась до печі.

Бо життя раптом зробило коло.

Колись вона сама тулилась до матері.

Потім її діти — до неї.

А тепер ця маленька дівчинка вже ніби підставляла свої худенькі плечі їй.

Того дня вони садили картоплю.

Небо було низьке, сіре, але тепле. Земля після дощу липла до чобіт, і кожен крок ніби тягнув за собою ще пів поля. Толя робив борозни, син носив мішки, а Люба кидала картоплини в темну м’яку землю.

Маргарита ходила слідом.

Серйозна.

У старенькій курточці й хустці, зав’язаній під підборіддям «як у баби».

— Рівніше кидай, — вчила Люба.

— Я рівно!

— Та дивись… он густо.

Маргарита хмурилась, виправляла.

А потім раптом спитала:

— Ба, а ти колись була мала?

Люба аж усміхнулась.

— Була.

— І тобі теж казали рівніше?

— Ще й як казали…

Вітер ніс по полю запах сирої землі, торішнього листя й далекого диму. Десь за селом кукувала зозуля.

І раптом Любі так сильно згадалась її мати, що аж подих перехопило.

Ті самі руки в землі.

Той самий голос.

Те саме:
— Не спіши.

Життя ніби повторювало себе.

Тільки люди мінялись.

Після роботи Маргарита прибігла в хату перша.

Розчервоніла.

Втомлена.

Щаслива.

— Ба, я голодна!

— То добре. Значить, працювала.

Люба поставила на стіл картоплю в мундирах, квашені огірки й хліб. Пара йшла від гарячої картоплі, вікна трохи запітніли від тепла, а піч дихала рівно, по-домашньому.

Маргарита їла так смачно, ніби то був найбільший делікатес у світі.

А потім відчинила холодильник.

Старий.

Білий колись, а тепер трохи пожовклий від років.

У ньому було майже порожньо.

Каструля борщу.

Банка молока.

Яйця.

І на окремій поличці — загорнутий у папір маленький шматочок ковбаски й дві цукерки.

Маргаритині.

Вона завмерла.

— Ба-а…

— Шо?

— Це мені?

— А кому ж іще.

Маргарита взяла одну цукерку.

Подивилась.

І раптом поклала другу назад.

— Одну на завтра.

Люба глянула на неї уважно.

І нічого не сказала.

Але всередині стало так тепло, ніби піч розгорілась сильніше.

Бо дитина вже вчилась берегти.

Думати не тільки про зараз.

Увечері надворі пішов дощ.

Тихий.

Весняний.

Краплі рівно стукали по шибках, а в хаті пахло мокрим одягом, картоплею й теплим хлібом.

Маргарита лежала животом на печі й щось малювала у старому зошиті.

— Шо то?

— Наше дерево.

— Яке ще дерево?

Дівчинка злізла з печі й принесла зошит.

На сторінці були кружечки, лінії й кривенько написані імена.

«Афійка».

«Толя».

«Микола».

«Петро».

«Люба».

— Це нам у школі сказали зробити родове дерево, — пояснила Маргарита. — А я хочу всіх записати. І тих, кого вже нема теж.

Люба довго дивилась на ті дитячі букви.

Наче на щось дуже важливе.

— Ба, а як звали твого діда?

Люба задумалась.

Бо раптом зрозуміла:
якщо вона не скаже — ніхто вже не скаже.

І від того стало трохи страшно.

Наче пам’ять теж може померти, якщо її ніхто не тримає.

Відтоді Маргарита часто сідала коло неї з тим зошитом.

— А баба Афійка яка була?
— А дід після війни дуже хворів?
— А хто найкраще співав?
— А ти плакала, коли була мала?
— А як пахла хата тоді?

І Люба говорила.

Поволі.

Довго.

Про матір, яка вміла одним поглядом заспокоїти весь дім.

Про батька, що кашляв ночами після війни й мовчки дивився у вогонь.

Про братів.

Про голод.

Про старі весілля.

Про пісні, які співали жінки, коли місили хліб або проводжали когось у далеку дорогу.

Іноді, згадуючи, вона сама починала тихо співати.

Не для вистави.

Для пам’яті.

— Ой, піду я межи гори,
де вода тече…
Там лишила я ті роки,
де душа не мре…

Голос її вже був старший.

Трохи хриплий.

Але такий живий, що в хаті ніби ставало більше людей.

Наче всі ті, кого вона згадувала, ненадовго повертались.

Сідали коло печі.

Дихали тим самим теплом.

Маргарита слухала, підперши підборіддя руками.

І очі в неї були великі-великі.

Наче вона боялась загубити бодай слово.

Одного вечора вона раптом сказала:

— Ба… а коли тебе не стане, я все одно всіх пам’ятатиму.

Люба аж завмерла.

Піч тихо тріснула жаром.

За вікном шумів вітер.

А в хаті стало так тихо, що чути було, як цокає старий годинник.

— Не говори дурного, — сказала Люба.

Але голос її вже не був строгий.

Бо вперше вона відчула:
може, люди не йдуть зовсім, поки є кому питати про них.

Поки є кому пам’ятати.

Маргарита тим часом схилилась над своїм зошитом і старанно виводила нове ім’я.

Люба дивилась на неї довго.

На її тоненькі пальці.

На волосся, яке спадало на щоку.

На серйозне дитяче лице.