Розділ 14 Внучка

Дівчинка народилась у дев’яносто другому.

Рік був інший.

І час був інший.

Наче все довкола змінювалось, але в хаті — ні.

Там все ще була піч.

Стіл.

Ікони в кутку.

І Люба.

Напередодні вона поховала матір.

Тихо.

Як і жила.

Хата ще не встигла відпустити ту тишу, що лишається після матері. Ту порожнечу, яку не заповниш ні словами, ні роботою.

Люба ходила по ній.

Робила все, як завжди.

Але вже без того погляду, який завжди був поруч.

І ніби щось обірвалось.

А потім — дитина.

Коли принесли — вона не поспішила брати.

Спершу подивилась.

Довго.

Дівчинка.

І в ту мить щось у ній здригнулось.

Бо в їхньому роді давно не було дівчат.

Брати — хлопці.

Сини — хлопці.

У братів — знову сини.

І тільки вона колись.

А тепер — знову.

— Дівчинка… — повторила Люба тихо.

І усміхнулась.

Вона взяла її на руки.

Обережно.

Притиснула ближче.

І раптом відчула щось дуже знайоме.

Наче не вперше.

Наче цей дотик уже був.

— Афійка… — прошепотіла.

І сама злякалась того слова.

Бо то було ім’я її матері.

Тієї, якої вже не було.

Вона хотіла так назвати.

Не тому, що треба.

А тому, що відчувала.

Наче щось повернулось.

Коли про це сказала — син з невісткою переглянулись.

— Мамо… — почав він обережно.

— Та що це за ім’я таке… — сказала невістка тихо, але прямо. — Зараз так не називають.

Люба не сперечалась.

Не доводила.

Тільки подивилась на дитину.

— Як хочете… — сказала.

Дівчинку назвали Маргаритою.

Ім’я було гарне.

Легке.

Але не те.

Люба більше не говорила про це.

Ніколи.

Одного вечора вона лишилась з дівчинкою сама.

У хаті було тихо.

Піч тримала рівно, дихала теплом.

Дитина не спала.

Дивилась.

Люба взяла її на руки.

Притиснула ближче.

Почала гойдати.

І тихо заспівала.

— Люлі, люлі, моя квіточко,  
спи, моя маленька…  
Хай тобі насниться поле  
і доріжка рідненька…

Голос її був м’який.

Глибокий.

І далі, вже тихіше, майже шепотом:

— Спи, моя Афійко, спи,  
моя тихая дитино…  
Хай не знаєш ти журби  
ні тепер, ні у віки…

Слово зійшло саме.

Без думки.

Як пам’ять.

Дівчинка кліпнула очима.

І ніби всміхнулась.

— Мамо… — почулось за спиною.

Люба обернулась.

У дверях стояла невістка.

— У неї є ім’я, — сказала вона.

Тихо.

Але твердо.

— Не треба вигадувати інших.

Люба мовчала.

Потім кивнула.

— Добре, — сказала.

І опустила очі на дитину.

Більше при ній вона так не співала.

Ніколи.

Але коли лишалась сама — іноді все одно шепотіла:

— Афійко…

Дитина росла.

Хата жила.

Невістка поралась.

Син працював.

Життя йшло.

Люба більше не була в центрі.

Але все ще тримала.

Вона сідала біля печі.

Брала Маргариту на руки.

Гойдала.

І тихо наспівувала.

Вже без імен.

Просто голосом.

І дивилась.

І думала:

може, їй буде легше.

Може, вже не так.

Може, після всього стане світліше.

Піч горіла.

І поки вона горіла — було кому жити.

І було для кого.