Розділ 12 - Брат

Звістка прийшла тихо.

Не з криком, не з бігом, а якось звичайно — ніби хтось зайшов до хати і приніс із собою холод.

Люба саме місила тісто.

Руки в борошні, долоні теплі, миска стоїть на столі. Все, як щодня.

Двері рипнули.

Вона підняла очі.

Чоловік стояв на порозі, не заходив далі.

— Любо… — сказав.

І замовк.

Вона дивилась на нього і вже знала.

Ще до слів.

— Нема… — додав він тихо.

*

Тісто липло до пальців.

Вона повільно витягла руки з миски, витерла об фартух.

— Коли? — спитала.

— Зранку…

*

Вона кивнула.

Більше нічого не сказала.

Просто вийшла.

*

Дорога була знайома.

Та сама, якою ходила не раз. Але цього разу вона ніби стала довшою.

Люди дивились.

Хтось кивав головою.

Хтось опускав очі.

І вже по поглядах було видно — знають.

*

Брат був старший.

Завжди попереду.

Завжди той, на кого дивились.

Не просто свій — поважний був чоловік.

При посаді.

До нього приходили, його слухали, слово його важило.

І ще молодий.

Не той вік, щоб іти.

*

Тому й людей було багато.

Біля хати стояли гурти.

Говорили тихо.

Наче боялись голосом порушити щось важливе.

*

У хаті було людно.

Жінки сиділи вздовж стін, щільно одна біля одної. Чоловіки стояли ближче до дверей і до вікон.

І всі дивились.

*

Він лежав посередині.

На столі, накритому білим.

Свічки горіли по кутках.

Світло від них було м’яке, жовте.

*

Обличчя спокійне.

Наче заснув.

І від того ще важче.

*

Люба стала біля порога.

Подивилась.

Наче не впізнала.

*

Потім підійшла.

Повільно.

Сіла поруч.

Провела рукою по рядну.

*

— Ой… — сказала тихо.

І замовкла.

*

Не кричала.

Не голосила.

Тільки дивилась.

*

Жінки сиділи вздовж стін.

Хтось тримав хустку в руках, хтось дивився в підлогу.

І одна тихо почала.

Без розгону.

Наче сама до себе.

— Ой, брате… брате рідненький…  
куди ж ти так рано пішов…  
Та й кого ти тут залишив…  
та й на кого нас покинув…

Голос був неголосний.

Але тягнув.

І друга підхопила.

— Ой, не нажився ти, брате…  
не нарадівся ще світом…  
Та й лишив свою хатину…  
та й лишив своїх людей…

Хтось зітхнув.

Хтось витер очі.

*

— Та й стоїть твоя хата тиха…  
та й без тебе чужа…  
Та й сидить твоя сестра…  
та й сама, як та душа…

Люба сиділа.

І не плакала.

Але кожне слово лягало в неї важко.

Бо то вже було про неї.

*

Пісня стихла поволі.

Наче втомилась.

І залишилась у хаті.

*

Ніч була довга.

Свічки танули повільно.

Пахло воском і холодом.

Люди змінювались.

Хтось виходив.

Хтось приходив.

І людей ставало ще більше.

Бо приходили ті, хто знав його.

Хто працював із ним.

Хто поважав.

*

Біля стіни сиділа його жінка.

Тихо.

Не голосила.

Тримала на руках малу дитину.

Друга стояла поруч, притиснувшись до неї.

*

Діти ще не розуміли до кінця.

Тільки дивились.

*

Люба глянула на них.

І від того погляду стало ще важче.

Бо смерть — то одне.

А коли лишаються діти — то вже інше.

*

Вона підійшла.

Сіла поруч.

Поклала руку вдові на плече.

*

Не сказала нічого.

*

І в тому було більше, ніж слова.

*

Бо тепер вона знала:

тримати треба не тільки свій дім.

*

І тільки під ранок сльози прийшли.

Тихо.

Без звуку.

*

На другий день винесли труну у двір.

Поставили на лави.

Люди стояли щільно.

Більше, ніж вміщав двір.

*

Священник читав.

Хрестились.

Мовчали.

*

Підходили попрощатись.

Цілували в лоб.

Шепотіли щось своє.

*

Дорога на кладовище була довга.

Несли на плечах.

Мінялись.

Йшли повільно.

*

Людей було багато.

Йшло все село.

І навіть з інших приходили.

*

На кладовищі земля була тверда.

Лопата входила важко.

Глухо.

*

Коли кидали грудки на труну — звук був різкий.

Короткий.

І віддавався всередині.

*

Люба стояла.

Дивилась.

І в якийсь момент опустила очі.

Бо вже не могла.

*

Коли засипали — стало тихо.

Остаточно.

*

Люди почали розходитись.

Хтось підходив.

Щось казав.

Вона кивала.

Не слухала.

*

Повернулись у хату.

Сіли за стіл.

Поминки були тихі.

Їли.

Згадували.

*

— Добрий був…  
— Розумний…  
— Шкода…

*

Слова були прості.

Але важкі.

*

Люба сиділа.

І слухала.

Вже без сліз.

*

Після того хата стала іншою.

Менше голосів.

Менше руху.

Але більше тиші.

*

І ця тиша вже була знайома.

Тільки тепер — глибша.

*

І батька вже не було.

З сімдесят четвертого.

Він усе життя носив у собі ту війну.

Поранення не відпустило його.

Сили в ньому було мало, але тримався, як міг.

*

Поки він був — було на кого спертись.

Навіть якщо мовчки.

*

А тоді він пішов.

Тихо.

Як і жив.

*

І брат тримав далі.

*

А тепер — нікого старшого.

*

І Люба це відчула не одразу.

Не словами.

А як тяжкість.

Що лягла і не сходить.

*

Вона стала за старшу.

Не тому, що так сказали.

А тому, що більше нікому.

*

Тепер дивитимуться на неї.

Питатимуть у неї.

І чекатимуть від неї.

*

Вона повернулась додому під вечір.

Толя сидів коло печі.