Розділ 12 - Брат

Розділ 12

Звістка прийшла тихо.

Не з криком, не з бігом, не з тим страшним людським плачем, від якого одразу холоне спина, а ніби просто хтось відчинив двері й разом із собою впустив у хату холод.

Люба саме місила тісто.

Руки були в борошні, долоні теплі, миска стояла на столі, накрита по краях білим пилом. Піч дихала рівно, у хаті пахло закваскою, димом і вчорашнім хлібом. День ішов як день. Такий самий, як десятки інших.

Двері рипнули.

Вона підняла очі.

На порозі стояв чоловік.

Не заходив далі.

Шапку тримав у руках і м’яв пальцями край так, ніби не знав, куди подіти ті руки.

— Любо… — сказав.

І замовк.

Вона дивилась на нього й уже знала.

Ще до слів.

Бо такі новини видно по плечах, по очах, по тому, як людина стоїть на порозі й не може переступити.

— Нема… — додав він тихо.

Тісто липло до пальців.

Люба повільно витягла руки з миски, витерла об фартух, хоч борошно все одно лишилось у зморшках, під нігтями, на зап’ястях.

— Коли? — спитала.

— Зранку…

Вона кивнула.

Більше нічого не сказала.

Просто вийшла.

Дорога була знайома.

Та сама, якою ходила не раз: повз городи, повз стару грушу, повз хату, де завжди гавкав рудий пес. Але цього разу дорога ніби стала довшою. Кроки були рівні, а всередині все йшло навперейми, ніби вона поспішала й одночасно знала, що поспішати вже нема куди.

Люди дивились.

Хтось кивав головою.

Хтось опускав очі.

І вже по поглядах було видно — знають.

Брат був старший.

Завжди попереду.

Завжди той, на кого дивились, коли треба було вирішити, сказати, піти, зробити. Не просто свій — поважний був чоловік. При посаді. До нього приходили, його слухали, його слово мало вагу не тільки в хаті, а й між людьми.

І ще молодий.

Не той вік, щоб іти.

Тому й людей було багато.

Біля хати стояли гурти. Чоловіки говорили півголосом, жінки тримали хустки в руках, хтось тихо плакав, хтось просто дивився в землю. На подвір’ї було тісно, але ніхто не розходився, бо в такі хвилини люди стоять не тому, що мають що сказати, а тому, що не можуть не бути поруч.

У хаті було людно.

Жінки сиділи вздовж стін, щільно одна біля одної, у темних хустках, з руками на колінах. Чоловіки стояли ближче до дверей і до вікон, ніби готові вийти, але не виходили.

Посередині лежав він.

На столі, накритому білим.

Свічки горіли по кутках, і світло від них було м’яке, жовте, нерівне. Воно лягало на його обличчя так, що він здавався не мертвим, а дуже втомленим.

Наче заснув.

І від того було ще важче.

Люба стала біля порога.

Подивилась.

Наче не впізнала.

Потім підійшла повільно, сіла поруч і провела рукою по рядну.

— Ой… — сказала тихо.

І замовкла.

Не кричала.

Не голосила.

Тільки дивилась.

Жінки сиділи вздовж стін. Хтось тримав хустку в руках, хтось дивився в підлогу, і одна тихо почала — без розгону, без показу, ніби сама до себе:

— Ой, брате… брате рідненький…
куди ж ти так рано пішов…
Та й кого ти тут залишив…
та й на кого нас покинув…

Голос був неголосний, але тягнувся довго, як нитка з полотна.

Друга підхопила:

— Ой, не нажився ти, брате…
не нарадівся ще світом…
Та й лишив свою хатину…
та й лишив своїх людей…

Хтось зітхнув.

Хтось витер очі.

— Та й стоїть твоя хата тиха…
та й без тебе чужа…
Та й сидить твоя сестра…
та й сама, як та душа…

Люба сиділа і не плакала.

Але кожне слово лягало в неї важко, ніби камінь у пазуху.

Бо то вже було про неї.

Пісня стихла поволі.

Не обірвалась.

Просто втомилась і залишилась у хаті між свічками, між людьми, між тишею.

Ніч була довга.

Свічки танули повільно, віск стікав на блюдця білими застиглими сльозами. Пахло воском, холодом, людським одягом, старою хатою і тим особливим неживим спокоєм, який з’являється там, де всі говорять пошепки.

Люди змінювались.

Хтось виходив надвір подихати.

Хтось приходив ізнову.

І людей ставало ще більше, бо приходили ті, хто знав його, хто працював із ним, хто поважав, хто мав із ним бодай одну розмову й тепер ніс її в собі, як доказ, що чоловік жив недаремно.

Біля стіни сиділа його жінка.

Тихо.

Не голосила.

Тримала на руках малу дитину, а друга стояла поруч і притискалась до її коліна. Діти ще не розуміли до кінця, чому стільки людей, чому всі шепочуть, чому тато лежить і не встає.

Тільки дивились.

І від того погляду ставало страшніше, ніж від плачу.

Люба глянула на них.

І в грудях щось провалилось.

Бо смерть — то одне.

А коли лишаються діти — то вже зовсім інше.

Вона підійшла, сіла поруч із вдовою й поклала руку їй на плече.

Не сказала нічого.

Бо що тут скажеш.

Але вдова на мить схилилась до тієї руки, як до стіни.

І Люба зрозуміла: тепер тримати треба не тільки свій дім.

Під ранок сльози прийшли самі.

Тихо.

Без звуку.

Вони просто текли по щоках, а вона навіть не витирала їх одразу.

На другий день труну винесли у двір.

Поставили на лави.

Люди стояли щільно — більше, ніж міг умістити двір. Хтось став біля воріт, хтось на стежці, хтось під яблунею. Чоловіки знімали шапки. Жінки хрестились, шепотіли молитви, поправляли хустки.

Священник читав.

Голос його був рівний, трохи глухий від холоду й відкритого повітря.

Люди мовчали.

Підходили попрощатись.

Цілували в лоб.

Хрестились.

Шепотіли щось своє — коротке, останнє, таке, що вже нікому не повториш.

Дорога на кладовище була довга.

Несли на плечах.

Мінялись.

Йшли повільно.

Людей було багато.

Йшло все село.

І навіть з інших приходили.

Попереду хтось ніс хрест, позаду тихо плакали жінки, а між ними сунула довга чорна людська ріка, яка зупинялась на поворотах і знову рушала далі.