Розділ 11 - Другий

Молодший син народився в серпні.

Спека тоді стояла така, що земля тріскалась під ногами. Повітря було густе, важке, ніби його не вдихнеш на повні груди. Сонце трималось довго, аж до вечора не відпускало дня.

У хаті було тепло не від печі — від літа.

І все ж піч топилась.

Бо без неї — ніяк.

*

Хата вже була нова.

Стіни ще пахли глиною, трохи сирістю. Підлога ще не втоптана, але вже своя. Ікони в кутку дивились тихо, рівно. Лава стояла тверда, нова, ще не зношена.

Тут було більше місця.

Більше повітря.

І тиша вже була не чужа — своя.

*

Любов лежала спокійно.

Без поспіху.

Без метушні.

Вона вже знала, як це приходить.

Як біль підходить хвилею.

І як відходить.

*

— Все буде добре… — сказала тихо.

І не сумнівалась.

*

Толя сидів поруч.

Не ходив туди-сюди, як колись.

Не питав зайвого.

Просто був.

І дивився.

*

Іноді клав руку їй на плече.

Мовчки.

*

У хаті ходив Микола.

Ще малий.

Трішки розгублений.

То підійде ближче.

То відійде.

Дивиться.

Не розуміє до кінця, що відбувається.

Але відчуває — щось важливе.

*

— Іди сюди, — тихо покликала його Любов.

Він підійшов.

Вона погладила його по голові.

— Все добре.

*

Коли дитина народилась — стало тихо.

На мить.

*

І потім — плач.

Рівний.

Сильний.

*

Любов усміхнулась.

Ледь.

*

— Є… — сказала.

*

Взяла малого.

Впевнено.

Без поспіху.

*

Толя підійшов ближче.

Подивився.

*

— Другий… — сказав тихо.

І усміхнувся.

Не широко.

А глибше.

*

Він ще трохи помовчав.

Потім:

— Як назвемо?

*

Любов глянула на малого.

Спокійно.

Без вагання.

*

— Петро, — сказала.

*

— Петрик… — тихо повторив Толя.

І ніби ще тепліше стало.

*

Микола стояв поруч.

Дивився.

— Братик, — сказав тихо.

І доторкнувся до рядна.

*

У хаті стало більше життя.

Але вже без того страху.

*

Любов не метушилась.

Все робила спокійно.

Знала.

*

Вночі вона сиділа коло печі.

Петрик на руках.

Микола спав поруч.

*

Піч тримала тепло.

Рівно.

Як треба.

*

Любов почала співати.

Тихо.

Але вже не так, як колись.

Спокійніше.

*

— Люлі, люлі, мій маленький,  
спи, мій сину, коло мене…  
Хай тобі насниться поле,  
де тихенько вітер ходить…

*

Голос її був м’який.

Глибокий.

Наче вкривав.

*

— А-а, люлі, не журися,  
є в тебе своя хатина…  
Є у тебе батько, мати,  
і своя тепла родина…

*

Петрик швидко заснув.

Дихання стало рівніше.

*

Любов глянула на Миколу.

Підтягнула рядно.

*

І вперше за довгий час просто сиділа.

Без напруги.

Без тривоги.

*

— Є… — тихо сказала.

І в тому слові було все.

*

Толя лежав поруч.

Не спав.

Дивився.

*

— Добре… — сказав.

*

Вона не відповіла.

Тільки усміхнулась.

*

Дім був повний.

Теплом.

Голосами.

Диханням.

*

Піч горіла рівно.

Як треба.

*

І тепер уже не треба було вчитись тримати.

Вона вже тримала.

*

Двоє синів.

Два життя.

І все — її.