Розділ 10 - Перший

У тій хаті, де ще жили всі разом, народився їхній перший син.

Вересень тоді стояв теплий.

Не спекотний уже, але ще не холодний. Сонце м’яке, низьке. Повітря пахло сухою травою, землею і яблуками, що достигали під вікнами.

День був тихий.

Наче нічого не має статись.

Але життя вже йшло своїм ходом.

*

У хаті було тепло.

Піч топилась, хоч надворі й не холодно. Вона давала не тільки жар — давала спокій.

На лаві лежали рушники, складені рівно. У кутку тихо світились ікони. За столом хтось сидів, хтось вставав, хтось виходив надвір.

Життя не зупинялось.

*

Любов лежала, підгорнувши ноги.

Дихала рівно.

І тільки час від часу стискалась, ніби хвиля проходила тілом і поволі відходила.

Вона не кричала.

Не метушилась.

Тільки чекала.

*

Мати була поруч.

Сиділа ближче до голови, поправляла, дивилась уважно.

— Терпи, — сказала тихо.

І Любов кивнула.

*

За стіною було чути голоси.

Брати щось говорили, двері рипали, хтось ходив по хаті.

І це було правильно.

Бо так і має бути.

*

Толя не знаходив собі місця.

То зайде.

То вийде.

То стане коло печі й дивиться у вогонь, ніби там щось підкаже.

*

— Ну як? — тихо питав.

І сам не знав, що хоче почути.

*

Коли дитина народилась, у хаті на мить стало тихо.

Наче навіть піч затихла.

*

І тоді — плач.

Малий.

Живий.

Такий, що аж серце здригнулось.

*

Любов відкрила очі.

Подивилась.

*

Мати взяла дитину, обгорнула в полотно і подала.

— Хлопець, — сказала.

*

Любов взяла його на руки.

Обережно.

Але міцно.

*

Він був теплий.

М’який.

І такий живий, що аж страшно.

*

Вона провела пальцем по його щоці.

І в ту мить щось у ній стало інакше.

Назавжди.

*

Толя зайшов тихо.

Став на порозі.

*

— Ну? — спитав.

*

— Є, — відповіла мати. — Син.

*

Він підійшов ближче.

Повільно.

Наче боявся порушити.

*

Подивився.

Довго.

*

— Мій… — сказав тихо.

І усміхнувся.

Широко.

Як давно не усміхався.

*

Він ще трохи постояв.

Наче хотів щось сказати.

Потім глянув на Любу.

— Як назвемо? — тихо спитав.

*

Любов подивилась на малого.

Довго.

Наче не тільки його бачила.

*

— Микола… — сказала.

І в тому слові одразу стало спокійніше.

*

Мати кивнула.

— Добре ім’я, — сказала.

*

Толя повторив:

— Коля…

І усміхнувся ще раз.

*

У хаті стало голосніше.

Живіше.

*

Плач.

Кроки.

Рух.

*

Любов майже не спала.

То годує.

То вкриває.

То слухає.

*

І весь час прислухається.

Чи дихає.

Чи не холодно.

Чи не гаряче.

*

Страх був тихий.

Але постійний.

*

— Та спи вже, — казала мати. — Я подивлюсь.

*

— Ні, — відповідала Любов.

І залишалась.

*

Вночі вона сиділа коло печі.

Микола на руках.

У хаті тихо.

Тільки вогонь потріскує.

*

Вона почала співати.

Ледь чутно.

Майже шепотом.

*

— Люлі, люлі, мій синочку,  
засни, моя дитино…  
Прийде котик коло вікон,  
принесе тобі дрімоту…

*

Голос її був теплий.

Рівний.

Наче вкривав.

*

— А-а, люлі, спи маленький,  
не ходи в ніч темненьку…  
Там холодні вітри віють,  
там чужії ходять люди…

*

Вона співала повільно.

І сама заспокоювалась.

*

Микола притих.

Дихання стало рівніше.

*

Вона провела рукою по його голові.

І тихо сказала:

— Спи, синочку… я тут…

*

І в тих словах було більше, ніж у будь-якій пісні.

*

Толя іноді заходив.

Сідав поруч.

Дивився.

*

Брав малого на руки.

Обережно.

*

— Дивись… який… — казав.

І сміявся.

*

Любов дивилась на них.

І відчувала, як у ній росте сила.

Тиха.

Але міцна.

*

Дім уже не був просто домом.

Він став більшим.

*

У ньому було життя, яке треба було тримати.

*

Любов підходила до печі.

Клала руку на глину.

Теплу.

*

І ніби перевіряла:

все на місці.

*

І тільки тоді трохи заспокоювалась.

*

У тій хаті було тісно.

Але там було все.

*

Микола.

Перший син.

Перший страх.

І перша любов, яку вже не віддаси нікому.