Розділ 8 - Весілля

Лютий стояв міцний.

Мороз не кусав — тримав. Рівно, вперто. Сніг під ногами скрипів сухо, дзвінко, ніби кожен крок чути далі, ніж треба. Повітря було чисте, холодне, таке, що вдихнеш — і аж у грудях світлішає.

З самого ранку до хати почали сходитися люди.

Не гуртом. Потроху.

Хтось із вузликом. Хтось із гостинцем. Хтось просто так — бо весілля ж.

На дворі стояв гомін. Пара з уст, сміх, притишені розмови. Жінки тримались ближче до хати, чоловіки — трохи осторонь, але теж не мовчали.

*

У хаті було інше життя.

Тепліше. Тісніше. Живіше.

Піч топилась ще з ночі. Від неї йшло густе тепло, перемішане із запахом хліба, печеного м’яса, тіста. На столі стояли миски, накриті рушниками.

Мати ходила швидко.

— Туди постав…  
— Не зачепи…  
— Дай сюди…

І все без крику.

Але так, що слухались.

*

Любов сиділа на лаві коло печі.

Світло з вікна падало збоку, решта тонула в м’якій тіні.

На ній була сорочка.

Біла. Домоткана. З тонкого полотна. Рукави широкі, зібрані. Вишивка по рукавах — дрібна, червоно-чорна, рівна, як тільки свої руки могли.

Спідниця — важка, темна, з густого сукна.  
Фартух — тканий, у смужку.

На шиї — хрестик на нитці.

Все своє.

Все з дому.

*

Мати підійшла.

Поправила рукав.

Провела рукою по плечу.

Довго дивилась.

— Вже йдеш… — сказала тихо.

*

Волосся розпустили.

Темне, густе, важке.

Розчесали повільно.

Кожен пасок рівняли.

Наче не волосся — життя впорядковували.

*

Потім мати відкрила скриню.

Дістала вінок.

З воску.

Білий, молочний, із дрібними квітами. Пелюстки тонкі, виліплені руками. Деякі вже трохи потемніли від часу.

— Ще моя мати носила… — сказала тихо. — І я…

І замовкла.

*

Вінок тримала обережно.

Як щось крихке.

І як щось святе.

Закріпила на голові.

Рівно.

Стрічки впали на спину — довгі, кольорові.

*

Любов сиділа тихо.

Відчувала.

Вінок був прохолодний.

Твердий.

І водночас ніби живий.

*

Жінки зібрались ближче.

І почали співати.

Тихо.

Протяжно.

— Ой, матінко, та й не лай мене…  
та й не лай мене змалечку…

І одразу підхопили інші.

Голос пішов по хаті.

Тримав.

*

Любов слухала.

І не дивилась ні на кого.

Бо в пісні вже було сказано все.

*

Мати стояла поруч.

І в якийсь момент відвернулась.

*

— Ну… час, — сказала.

*

Коли Любов вийшла надвір — стало тихіше.

Не одразу.

А поступово.

Люди дивились.

*

Сніг скрипнув під ногами.

Вона ступила.

Повільно.

*

За воротами грала музика.

Духовий.

Труба, бубон, ще щось — разом, як ведеться.

Але він стояв не там.

Не з ними.

*

Толя був серед людей.

Без труби.

Наче вперше не на своєму місці.

*

— А ти чого не граєш? — спитав хтось.

Він усміхнувся.

— Сьогодні не я.

*

І глянув на неї.

Довше, ніж раніше.

*

Весілля пішло.

Пісні.

Сміх.

Гомін.

Чарки дзвеніли.

— За молодих!  
— Щоб жили!  
— Щоб тримались!

*

Він жартував.

Допомагав.

Сміявся.

Як завжди.

Але іноді зупинявся.

І дивився.

На неї.

*

Коли сіли поруч — стало тихіше.

— Холодно? — спитав.

— Ні.

*

Він накрив її руку своєю.

Теплою.

Шершавою.

Живою.

*

— Ну що… — сказав.

Вона глянула.

І вперше усміхнулась.

— Будемо жити.

*

Під вечір люди стали ближчі.

Свої.

Гомін стих.

І тоді він підвівся.

Підійшов до музик.

Взяв трубу.

*

Не для всіх.

Для себе.

І для неї.

*

Підніс до губ.

І дав звук.

Тихіший, ніж зранку.

Але глибший.

Наче не для танцю.

А для пам’яті.

*

Люди обернулись.

Замовкли трохи.

*

Він грав.

А вона слухала.

І в тому було більше, ніж у всьому дні.

*

Піч у хаті вже тримала тепло.

Любов підійшла.

Провела рукою по глині.

І відчула.

Це тепер її.

*

Мати стала поруч.

— Дивись… тримай.

*

Любов кивнула.

Всередині.

*

Життя перейшло.

Тихо.

Як пісня, що не обривається.

*

Піч горіла.

І чекала вже не дівчину.

А жінку.