Розділ 6 - Пісня

Спершу вона співала тихо.

Так, щоб ніхто не чув.

Коли мати виходила надвір, коли в хаті лишалась сама, коли робота вже зроблена, а руки ще пам’ятають рух.

Вона сідала ближче до печі.

Там було тепліше.

І починала.

Не з початку.

Не так, як вчили.

А з того місця, яке само приходило.

Слова були прості.

Ті, що передаються.

Від матері — до доньки.  
Від голосу — до голосу.

*

— Не тягни, — казала мати, як чула. — Рівніше бери.

Любов кивала.

І співала далі.

Спершу стиха.

Потім рівніше.

Потім уже не думала, як правильно.

Спів ішов сам.

*

У пісні було все.

І дорога.  
І поле.  
І вода, що тече.  
І жінка, що чекає.

Вона не розбирала слів.

Вона їх відчувала.

*

На свинарнику теж почала співати.

Не одразу.

Спершу слухала інших.

Жінки іноді підхоплювали.

Хтось почне — друга продовжить.

Третя підтягне.

І вже не зрозумієш, де чий голос.

— Та заспівай ти, — сказала якось одна. — Чуєш, як у тебе йде.

Любов відмахнулась.

— Та ну…

— Та давай уже, не соромся.

Вона стала.

Взяла відро.

І почала.

Спершу тихо.

Потім рівніше.

І якось воно розлилось.

По стіні.  
По підлозі.  
По повітрю.

Жінки замовкли.

Руки працювали.

А голос ішов.

*

— Оце голос… — сказала стара. — Не пропаде.

Любов нічого не відповіла.

Але запам’ятала.

*

Коли вона співала, щось мінялось.

Не навколо.

Всередині.

Ставав легшим подих.

Рівнішою спина.

Наче не вона тримає життя, а щось тримає її.

*

Ввечері в хаті теж співала.

Мати сиділа коло столу.

Руки зайняті.

Але вухо слухає.

Іноді підхопить.

І вже двоє.

Голос у матері був інший.

Старший.

Глибший.

Але разом вони сходились.

Наче знали, де стати одна до одної.

*

Батько мовчав.

Сидів.

Слухав.

І не виходив.

А це вже було, як слово.

*

Іноді вона співала, коли було тяжко.

Коли день довгий.

Коли руки не слухають.

Коли хочеться сісти й не вставати.

Вона не сідала.

Вона співала.

І йшла далі.

*

Пісня не робила життя легшим.

Але робила його витриманим.

Наче всередині з’являлось місце, де не болить.

*

Одного разу вона співала сама.

Надворі вже темно.

Лампа світить тихо.

Піч тримає тепло.

Вона сиділа коло столу.

І голос ішов.

Рівний.

Тихий.

І в якийсь момент вона зупинилась.

Наче почула щось інше.

Не пісню.

Себе.

І зрозуміла.

Що це — її.

Не позичене.

Не передане.

А своє.

*

Вона більше не соромилась.

Не ховалась.

Співала, коли хотілось.

Коли треба було.

Коли мовчати вже не виходило.

*

Жінки слухали.

Іноді просили.

— Та заспівай ще…

Вона співала.

І робота йшла.

І день минав.

*

У хаті було так само.

Піч тримала тепло.

Мати мовчала.

Батько сидів.

І голос.

Тонкий, рівний, живий.

Розходився по стінах.

І лишався.

Наче ще одна річ у хаті.

Яку не видно.

Але без неї — пусто.