Розділ 5 - Свинарник

На свинарнику пахло так, що спершу збивало з ніг.

Тепло. Пар. Гній. Кисле щось і важке. Повітря стояло густе, ніби його можна було рукою відсунути.

Любов перший день стояла коло дверей.

Не заходила.

Дивилась.

— Чого стала? — гукнула старша. — Заходь, не пані яка.

Вона зайшла.

Крок зробила — і запах одразу в груди. Перехопило.

Затримала дихання.

Постояла.

І пішла далі.

*

Робота була проста.

Носити. Сипати. Чистити.

Зранку — корм. Відрами. Важкими. Вода тепла, з домішкою. Руки одразу липкі ставали.

Свині рухались. Хрюкали. Тислись одна до одної.

Штовхались.

— Дивись, не підлізь, — сказала та жінка. — Зіб’ють — і не помітять.

Любов кивнула.

Сипала обережно. Не поспішала.

Дивилась.

Запам’ятовувала.

*

Перші дні нудило.

Виходила надвір. Стояла. Дихала.

Потім звикла.

Не до запаху — до себе в ньому.

*

Жінки працювали мовчки.

Іноді хтось щось скаже.

— Дай відро.

— Не туди сипеш.

— Швидше, бо не встигнем.

І знову тиша.

Але то була не тиша, як у хаті.

Тут тиша була робоча.

*

Каша стояла в кутку.

У великому казані.

Гаряча.

Пар ішов.

Не для них.

Для свиней.

Але всі знали, що трохи можна.

Якщо з розумом.

*

Любов довго не брала.

Дивилась.

Як інші.

Одна підходила — черпне трохи, ніби поправляє. Друга — швидко в хустину. Третя — в кишеню.

Ніхто не говорив.

Але всі знали.

*

Вона підійшла.

Серце трохи швидше.

Рука сама потягнулась.

Черпнула.

Мало.

Зовсім трохи.

І відразу відвела.

Сховала.

Ніхто не сказав.

Ніхто не глянув.

Наче так і треба.

*

Додому вона йшла обережно.

Не бігла.

Не оглядалась.

Просто йшла.

Каша була в хустині. Тепла ще.

Вона притискала її ближче до себе.

Наче гріла.

*

— Ти звідки? — спитала мати, як побачила.

— Та дали, — відповіла Любов.

Не дивилась в очі.

Мати глянула.

Довше, ніж треба.

Потім відвернулась.

— Став, — сказала. — Поїмо.

І більше нічого.

Бо розуміла.

*

З того дня Любов брала.

Не багато.

Не зайве.

Стільки, скільки можна.

Вона швидко навчилась.

Де стати.  
Коли підійти.  
Як узяти, щоб не видно.

Це не вчили.

Це або є, або нема.

*

Руки її стали іншими.

Темніші. Шорсткі. Пальці вже не такі тонкі.

Вони звикали.

До роботи.

До ваги.

До життя.

*

Одного разу вона повернулась пізніше.

На дворі вже сутеніло.

У хаті лампа світилась.

Мати сиділа коло столу.

— Де ти була? — спитала.

— Та там… довше, — відповіла Любов.

Поставила хустину.

Розгорнула.

Каша ще тепла.

Мати подивилась.

Потім на неї.

— Вчишся, — сказала тихо.

Не як докір.

Як факт.

Любов нічого не відповіла.

*

Вечорами вона співала.

Тихо.

Наче для себе.

Але так, що чути було.

Голос у неї був чистий.

Рівний.

Не кричущий.

Такий, що заходив всередину.

Жінки на свинарнику іноді слухали.

— Співай ще, — казали.

Вона співала.

І робота йшла легше.

*

Життя ставало простішим.

Не легшим.

А зрозумілішим.

Що треба робити.

Коли мовчати.

Коли брати.

Коли не дивитись.

*

Піч у хаті все так само тримала тепло.

Каша стояла на столі.

Мати мовчала.

Батько їв повільно.

А Любов сиділа поруч.

І вже знала:

якщо не взяти — не буде.

І ніхто не дасть.

Треба самому.

Тихо.

Акуратно.

І так, щоб вистачило ще на завтра.