Розділ 5 - Свинарник

Розділ 5

На свинарнику пахло так, що спершу збивало з ніг.

Теплою парою, гноєм, мокрою соломою, кислим запареним зерном і ще чимось важким, від чого паморочилось у голові. Те повітря стояло густе, вологе, ніби його можна було рукою відсунути перед собою. Воно липло до волосся, до одежі, забивалось у горло й лишалось потім навіть удома — у рукавах, у косі, у шкірі.

Любов перший день стояла коло дверей.

Не заходила.

Дивилась.

Усередині було темно й парко. Через маленькі вікна під стелею пробивалось тьмяне світло, у якому крутився пил і пара від теплого дихання тварин. Свині ворушились у загонах, товклись одна до одної, хрюкали низько й жадібно, а дерев’яна підлога під ногами була слизька від води й болота.

— Чого стала? — гукнула старша жінка, навіть не піднімаючи голови. — Заходь, не пані яка.

Любов зайшла.

Зробила крок — і запах одразу в груди.

Перехопило дихання.

Ніби щось важке навалилось просто на лице.

Вона затримала подих.

Постояла.

І пішла далі.

Бо куди вже вертатись.

Робота була проста.

Носити.

Сипати.

Чистити.

Зранку тягали корм — важкі відра з теплою рідкою мішаниною, від якої руки одразу ставали липкі й пахли кислим зерном. Потім носили воду, підкидали солому, вигрібали бруд.

Свині товклись коло ніг.

Штовхались.

Хрюкали так голосно, що спершу Любов аж здригалася.

— Дивись, не підлізь, — сказала та сама жінка. — Зіб’ють — і не помітять.

Любов кивнула.

Сипала обережно.

Не поспішала.

Дивилась.

Запам’ятовувала.

Вона взагалі вміла мовчки дивитись і швидко вчитись. Такі діти рано дорослішають — не тому, що хочуть, а тому, що життя не питає.

Перші дні її нудило.

Виходила надвір, ставала коло стіни й дихала холодним повітрям. Осінній вітер пахнув землею, димом із коминів і мокрим листям, і після того свинарника він здавався майже чистим.

Потім звикла.

Не до запаху.

До себе в ньому.

Жінки працювали мовчки.

Іноді хтось щось скаже:

— Дай відро.

— Не туди сипеш.

— Швидше, бо не встигнем.

І знову тиша.

Але то була інша тиша, не така, як удома вечорами.

Тут вона була робоча.

Втомлена.

Тиша людей, яким нема сили говорити зайве.

На свинарнику не питали про життя.

Не жалілись.

Тільки іноді, під кінець дня, хтось випростував спину, витер мокре чоло рукавом і тихо казав:

— Ой, спина моя…

І всі мовчки розуміли.

Каша стояла в кутку.

У великому чорному казані, закіптюженому димом і роками. Вона поволі дихала гарячою парою, ніби жива. Густа, сірувата, із запахом вареного зерна, теплого борошна й того особливого духу колгоспної їжі, який потім довго тримався на руках, на одежі, навіть у волоссі.

Пара підіймалась угору й осідала дрібними краплями на шибках, на стінах, на чорних сволоках під стелею. У тому теплому тумані все здавалося м’якшим — і жінки, і свині, і сам вечір за маленькими вікнами.

Не для людей була та каша.

Для свиней.

Але всі знали:
трохи можна взяти.

Не собі.

Додому.

Для корови.

Бо корова тоді була більше, ніж худоба.

Вона була годувальницею.

Теплою живою надією посеред бідності.

Поки в хліві стояла корова — доти ще ніби трималась хата. Було молоко до картоплі, був сир на свято, була сметана дітям. І навіть сам запах теплого молока ввечері давав якесь тихе відчуття життя, яке ще не здалося.

Любов довго не наважувалась.

Стояла збоку.

Дивилась.

Жінки ходили коло казана повільно, ніби випадково. Одна поправляла кришку — і швидко черпала в стару бляшанку. Друга ховала під фартух баночку. Третя мовчки загортала теплу кашу в хустину.

Ніхто не дивився одна одній у вічі.

Ніхто нічого не питав.

Бо голод у ті роки був не соромом.

Він був, як холод восени — жив усюди.

Любов підійшла тихо.

Серце билося так сильно, що аж у скронях стукало.

Наче крала не жменю каші, а щось значно більше.

Пара вдарила їй у лице.

Тепла.

Волога.

І на мить згадалась хата. Піч. Мати коло вогню. Корова в хліві, що обертає голову на звук кроків.

Рука сама потягнулась до казана.

Черпнула трохи.

Густої.

Ще гарячої.

Вона швидко загорнула її в стару хустину й притисла до грудей.

Ніхто навіть не обернувся.

Тільки стара Ганна біля дверей важко зітхнула й тихо мовила:

— Бери вже… худоба їсти хоче.

І в тому голосі не було ні осуду, ні жалю.

Тільки втома.

Велика людська втома.

Додому Любов ішла повільно.

Осінь уже спадала на село ранніми сутінками. Небо було низьке, сиве, ніби вкрите мокрою вовною. По городах тягнувся холодний туман. Десь далеко гавкали собаки, рипіли хвіртки, мекали кози, а над хатами ліниво стелився дим із коминів.

Під ногами чвакала земля.

Мокре листя липло до чобіт.

А вона несла той вузлик обережно, двома руками, ніби щось живе.

Каша ще тримала тепло.

І те тепло гріло їй долоні крізь тонку тканину хустки.

Коли Любов зайшла до хліва, корова одразу повернула голову.

Велика.

Темна.

Із лагідними мокрими очима.

Вона тихо мукнула, ніби впізнала дівчину ще по кроках.

У хліві пахло сіном, парним молоком, гноєм і теплим диханням худоби. Після різкого свинарника той запах був майже рідний.

Любов висипала кашу у відро.

Пара знову піднялась угору — тепла, густа. Корова одразу почала їсти, важко дихаючи, повільно ворушачи щелепами.

Любов стояла поруч і гладила її по шиї.

Тепла шкіра здригалася під долонею.

І чомусь саме в ті хвилини їй ставало спокійніше.

Наче поки їсть корова — доти ще живе дім.

Наче поки в печі є вогонь, а в хліві худоба — ще можна триматися.

Мати вийшла надвір трохи пізніше.

Стала мовчки біля дверей хліва.

Подивилась спершу на корову.