Розділ 4 - Чоботи

Ранки були холодні.

Не ті, що з морозом і снігом, а осінні, сирі, коли земля ще м’яка, а ноги вже мерзнуть. У хаті зранку не топили одразу. Піч ще тримала вчорашнє тепло, але воно було глухе, слабке, як пам’ять.

Любов прокидалась рано.

Не тому, що хотіла.

Так треба було.

Вставала тихо, щоб не розбудити менших. Натягувала сорочку, підбирала спідницю. Руки ще теплі від сну, а повітря вже холодне.

Підлога під ногами волога. Глиняна. Ступиш — і ніби холод піднімається вгору, до колін.

Біля дверей стояли чоботи.

Великі. Чорні. Потерті. Батькові.

В хаті вони були одні такі.

І всі знали — хто сьогодні йде, той і взуває.

Любов сіла на лаву.

Підтягнула їх до себе.

Нога в них губилась. Вони були важкі, чужі, але вже звичні. Вона вміла їх натягнути швидко, не задумуючись.

— Дивись, не загуби, — сказала мати, не обертаючись. — Бо як загубиш — більше не підеш.

— Не загублю, — тихо відповіла Любов.

І знала — правда.

Як загубить, то вже ніхто не дасть інших.

*

Дорога до школи була втоптана.

Тонка стежка між городами. Земля темна, місцями липка. Де сухіше — тверда, де вологіше — тягне ногу.

Діти йшли мовчки.

Хтось у постолах. Хтось босий, як ще тепло трималось. Хтось у таких самих чоботах, що не по нозі.

Не сміялись голосно.

Не бігали.

Йшли.

Наче знали, що дорога не для ігор.

Любов дивилась під ноги.

Чоботи важко ступали. Інколи сповзали, і вона підтискала пальці, щоб не втратити.

*

У школі пахло по-іншому.

Деревом. Крейдою. І ще чимось кислуватим, старим.

Вікна запітнілі. На підлозі — сліди від ніг.

Любов сіла за парту.

Парта була стара. Краї витерті. Хтось колись ножем щось вирізав — вже не розбереш що.

Вона слухала.

Писала.

Старалася.

Їй подобалось, коли виходило рівно.

Коли вчителька казала:

— Добре.

Вона тоді не посміхалась.

Але всередині ставало тепліше.

*

Того дня вона нахилилась над зошитом.

Писала повільно, щоб не зіпсувати.

І раптом щось тепле торкнулось губи.

Крап.

На папір.

Вона не одразу зрозуміла.

Провела рукою.

Червоне.

— Встань, — сказала вчителька.

Любов встала.

Кров текла з носа.

Тихо. Не сильно.

Але не зупинялась.

— Іди вмийся, — сказала вчителька. — І додому підеш.

Вона кивнула.

Не плакала.

Вийшла.

*

На дворі повітря було холодніше.

Свіжіше.

Вона сіла на лаву під стіною.

Нахилилась.

Кров капала на землю.

Темна.

Вона чекала.

Не рухалась.

Знала — пройде.

Пройшло.

Вона витерла рукавом.

Підвелась.

І пішла додому.

Повільно.

Чоботи стали ще важчі.

*

— Знову? — спитала мати.

Любов кивнула.

Мати підійшла.

Витерла їй обличчя краєм фартуха.

Подивилась уважно.

Довго.

— Не будеш більше ходити, — сказала.

Тихо.

Без злості.

Як про щось вирішене.

Любов мовчала.

— Слабка ти, — додала мати. — Не витягнеш.

І все.

Ніхто не сперечався.

Бо що тут скажеш.

*

На другий день вона не пішла до школи.

Пішла на свинарник.

Запах ударив одразу.

Гострий. Теплий. Живий.

Спочатку паморочилось.

Потім звикла.

Давали корм.

Носили відра.

Чистили.

Руки швидко темніли. Ставали шорсткі. Не відмивались з першого разу.

Але там була каша.

Тепла.

Не для неї.

Але вона знала, як узяти.

Трохи.

Не видно.

Не зайве.

Вона ховала.

В хустину. В кишеню. Як виходило.

Несли додому.

— Ти звідки? — спитала якось мати.

— Та дали, — відповіла Любов.

Мати глянула.

І нічого не сказала.

Тільки кивнула.

Бо розуміла.

*

Увечері Любов співала.

Тихо.

Не для когось.

Для себе.

Пісні були прості.

Старі.

Ті, що не вчать — а передають.

Мати слухала.

Іноді підхоплювала.

Батько мовчав.

Але не виходив з хати.

І це вже було, як відповідь.

*

Світла не було.

Тільки лампа.

І голос.

І тепло від печі.

І відчуття, що так живуть усі.

І що інакше — не буває.