друга частина травня

А потім настала та сама ніч. Діти вже спали. Ми з невісткою сиділи на кухні. Говорили про те ,що десь в хліві є кислота і треба її розлити, обережно по пляшках і поставити під рукою. Раптом що ,хоч кислотою обіллємо. Все почалося з гавкоту нашого собаки Жекана. Його перевели із батькового дому і прив’язали в нас. Він почав просто розриватися ,а вслід за ним і собаки по усьому селу. Не просто гавкали — вони вили й заходилися від скаженого лаю, передаючи тривогу по ланцюжку від двору до двору. І раптом в темряві за вікнами, почали спалахувати й метатися промені ліхтариків.Ми тишком- нишком приникли до вікна, щоб навіть штора не здригнулася. Й побачили, хтось ходив зовсім близько біля паркуну, виглядаючи, вишукуючи, ріжучи ніч крижаним світлом. Ми з невісткою перелякалися так, що серце заходилося десь у горлі. Живий, тваринний страх скував усе тіло. Хотіли йти будити дітей. Але натомість просто сіли на підлозі біля вхідних дверей. І чекали……. У ту ніч ми майже не дихали й не розмовляли. Сиділи в суцільній темряві, вчепившись у кочергу, чекали, що от-от двері злетять із завісів.

Вранці ми ледь повставали з того полу. Ноги затекли. Руки боліли.  Голова взагалі пекла так, наче хтось її здавлює кільцем. Але ж ми пережили цю ніч. А це означає, що треба робити хатню роботу. Хоча єдине бажання було просто поспати. Ми мовчки випили кави. Почали щось робити руками. І раптом нас прорвало:

• Боже! Я вже не витримую! Це просто п.здець якийсь — кажу я.
• Точніше і не скажеш. В мене просто все розвалюється—  відповіла вона розминаючи ноги. — Якщо лазили вночі, то мабуть же шукають?
• Якби хотіли, зайшли б. Я незнаю. Але треба щось робити.
• Згодна. Ще такої ночі, ні наші нерви ,не ми не витримаємо, — згодилася невістка.

Коли в обід до хати приїхав тато, ми з невісткою, змучені ніччю без сну  й бліді від нічного жаху, з порога вивалили на нього свій план. Страх навчив нас мислити страшно й раціонально. Ми твердо вирішили: більше не можна залишатися всім в одному місці. Якщо прийдуть за списками чи почнуть зачистку — вони знищать усіх нас разом, всю велику родину в одній хаті. Треба було йти в розсипну. Розділитися, сховатися по різних кутках, щоб у разі найгіршого хоч хтось із нас мав шанс вижити.

Ми розбили сім'ю на частини, розірвали її по живому заради порятунку. План був чітким: я разом із молодшою донькою перейшла жити до свого коханого. Старші наші дівчата пішли жити до хрещеного моєї доньки. Хлопців, середніх синів, ми залишили з дiдусем в нього в хаті, а сама невістка з молодшим синочком сховалася в моєї бабусі.

Ми розійшлися по селу. Це було виснажливо й боляче, але саме так ми намагалися обдурити смерть, яка ходила навколо нашого двору.

Так минув тиждень. Можливо трохи більще.Ми вже не рахували дні. Зв’язок майже не працював. Ходити селом просто забракло сил і бодай якогось бажання. Довіри до більшості місцевих не залишилося — здадуть окупантам і оком не змигнуть.

Бабуся, звісно, з моїх страхів лише посміювалася, намагаючись підбадьорити. Той час у бабусі коханого був іншим. Не легшим — але іншим.
Прокидалися рано. Молодша донька одразу починала питати — а де всі? Де брат? Де сестри? Я відповідала щось заспокійливе, але сама не дуже вірила у власні слова. Бабуся це бачила. Мовчки діставала кудись із шухляди кольорові олівці і папір — звідки вони в неї взялися, не знаю — і тихо клала перед дитиною. Донька затихала. Малювала годинами. І це було маленьке диво — що кілька олівців могли на якийсь час зупинити тривогу дитини яка не розуміє чому родина раптом розсипалася по різних хатах.
Бабуся роботи майже не давала. Картоплю почистити, підлогу помити — не більше. Вона сама любила рух, сама любила господарювати, і це теж було її способом триматися. Ми обидві розуміли одна одну без слів — кожна займала себе як могла. Я навіть почала читати якусь книгу. Чесно навіть не пам’ятаю про що. Дивились  їхні сімейні фото альбоми. Грали в карти.
Хлопця майже не бачила. Він постійно ходив на рибалку — річка завжди була для нього найкращими ліками. Вдень його не було. І я звикала до цієї тиші — іншої тиші ніж вдома. Там тиша була напружена, наповнена шістьома дітьми і постійним очікуванням. А тут — просто тиша. І я не знала чи це добре чи погано.
Тільки ввечері ми збиралися всі троє — я, він і бабуся. Виходили до бесідки. Ми пили каву, бабуся чай.Говорили про щось або просто мовчали поруч.
Ті вечори в бесідці я пам'ятаю добре. Не тому що там щось особливе відбувалося. А тому що там було тихо. І поруч були люди яким я довіряла. І на якусь годину можна було просто сидіти і дивитися як темніє небо — не прислухаючись до кожного звуку, не рахуючи вибухи, не думаючи про завтра.
Просто сидіти. Просто дихати.
Це було майже як до війни. Майже.

Але врешті-решт розлука та невідомість стали просто нестерпними. Страх за дітей, яких розірвали по різних хатах, пересилив будь-яку обережність, і ми знову зібралися всі разом — у тому самому місці, з якого пішли. Наша нова хата, нехай і під постійною загрозою, знову стала єдиною точкою, де ми могли просто бачити одне одного й триматися за руки. Які ми були раді, наче не тиждень минув, а роки. Діти обіймаються, гомонять наперебій, розповідають хто що робив, що бачив і що чув. Ми дивилися на них і раділи. Бо для них це виглядало як пригода, а не втеча від смертельної загрози. Це означало одне—  ми дорослі робимо все можливе і правильно, щоб діти максимально почувалися дітьми. І це додавало впевненості. Невістка навіть зауважила:

—Ти дуже схудла. І маєш пасмо сивого волосся. Я відповіла:

—Ти теж гарно виглядаєш. Наче із салону краси.

Ми обійнялися, посміялися. Та пішли господарювати.

Брата не було близько місяця.Незнаю як він жив і що робив. Телефонні розмови були рідкісними й короткими — кілька слів, уривки фраз: «я живий», «усе нормально», — і знову глуха тиша. Жодних подробиць, жодних пояснень, ніби кожна зайва секунда на лінії могла все зіпсувати.