Перша частина травня.

Травень був дуже красивим. Здавалося, природа зовсім не помічає війни. Усе навколо зеленіло й розквітало. Дерева вкрилися молодим листям, зацвіли сади, а трава виросла так швидко, що її вже час було косити.
Зранку співали птахи. Сонце гріло все сильніше, а повітря пахло квітами й свіжою травою. Річка залишалася такою ж спокійною й красивою, як і раніше.Іноді дивишся навколо — і ніби нічого не змінилося. Та сама весна, ті самі гори, ті самі дерева. Але варто було почути далекий вибух або побачити на дорозі військових, як реальність одразу повертала назад.

Наше нормальне життя майже повністю зникло. Світла не було днями. Вода зникла взагалі, бо свердловини без електрики не працювали. Батько брав мотоблока та їздив до криниці, привозив 100л. Якщо їхав мопедом привозив в пляшках 30 л.

• Помий всі відра та он ту бочку. Поїду наберу води, —  казав тато.
• Добре. А як ти сам ту бочку піднімеш? Може, краще хлопця почекати? разом поїдете—  казала я.
• Не буду я нікого чекати. Поки відносно тихо, якось впораюся,— відповів він.
• Може, я с тобою? — питала невістка.
• Краще будьте вдома. Від тебе користі все одно немає. Я все сам зроблю, ще не немічний, — відмахувався тато.

В відрах була вода для того щоб пити, а в бочках технічна. І її треба економити, розтягувати. Бо сильно не поїздиш по селу.

І раптом — цей момент. Ой, як же тоді стало добре… Коханий прийшов і просто сказав:
— Я натягав води з річки. Можна піти купатися.

Від цих слів у повітрі ніби щось полегшало. Діти одразу ожили й засміялися.  Бо цей час ми купалися виключно в тазику. Вони були такими щасливими й справжніми, наче весь той страх на хвилину зник. Ми теж нарешті видихнули. Спочатку купатись пішла невістка з дітьми. Вони повернулися мокрі, радісні, з криками та сміхом. А потім пішла я зі своїми.

Я ніколи б раніше не подумала, що можна так радіти звичайній воді. Просто воді. Нехай річковій, не ідеально чистій, трішечки вонючий, але живій. Цього вистачило, щоб діти сміялися так, ніби це найкращий день у їхньому житті.

Я дивилася на нього в той момент і думала: він став нашою справжньою опорою в цьому хаосі. Він зробив щось значно більше, ніж просто приніс воду. Він зумів зібрати нас докупи й подарувати трохи радості посеред усього цього жаху.

Хоча, попри все, це божевільне життя поступово входило у свій, новий і дивний ритм. Мозок хапався за будь-яку рутину, щоб просто не збожеволіти. Ми з невісткою врешті-решт розділили обов'язки, як на справжній службі: один день на кухні та по господарству повністю розриваюся я — готую на всю ораву, мию гори посуду, прибираю, тру підлогу. Наступного дня на цю передову побуту виходила вона.

Звісно, усе це було умовно. Війна не залишала місця для суворих графіків, і все одно більшість часу ми все робили плечем до плеча. За купою дітей дивилися разом — бо страх за них не ділився на дні тижня. Прали до кривавих мозолів теж разом. Але цей хибкий, вистражданий розподіл обов'язків став нашою єдиною опорою. Хатня робота без світла й води висмоктувала всі сили, але саме вона не давала думати про те страшне, що відбувалося за парканом нашої хати. І про те як там брат.

Ми звикали жити в постійному очікуванні: чи дадуть світло, чи з’явиться зв’язок, коли все це нарешті закінчиться.

Одного ранку коли була моя черга бути по господарству. Я прокинулася дуже рано. Встала, пішла на
кухню і поставила каву. Не тому що хотіла кави. Просто треба було щось зробити руками. Бо в мозку була повна безвихідь.
Стояла і дивилася, як закипає вода. І раптом зловила себе на тому, що прислухаюся. Чекаю його кроків із двору. Він завжди приходив з пасіки саме тоді, коли кава була готова. Завжди. І я завжди лаялася, що він не попереджає, і завжди наливала йому першому.
Кава закипіла. Кроків не було. Я налила собі, сіла і випила мовчки. Встала і пішла будити дітей. Що ще залишалося робити. Насувався щоденний побут, який вимагав дій: тягати  воду, варити їжу на всю ораву, ловити бодай слабкий зв’язок, заспокоювати малечу, тримати дім хоч у якомусь подобі порядку. Роботи завжди вистачало — наче саме життя навмисно завалювало мене справами , аби не дати зупинитися й остаточно розсипатися. І я робила все механічно — крок за кроком, рух за рухом, наче заведена лялька, яка просто виконує давно завчений ритуал.

Але всередині оселилася порожнеча. Глуха, важка, без жодної думки чи сльози. Наче після того виття в погребі в мені просто вигоріло геть усе. Я почувалася порожньою, як дірка від бублика, — такою собі живою оболонкою людини, яка говорить, ходить, щось робить, але всередині якої лишилися тільки смертельна втома, причаєний страх і безмежне, випалювальне виснаження.

То були найтемніші часи. Нав’язливі думки не залишали мене ні вдень, ні вночі. Вони крутилися в голові без упину, одна страшніша за іншу, і я вже забула, як це — по-справжньому відпочити чи бодай на кілька годин відчути спокій. Від найменшого гавкоту собаки я різко прокидалася в холодному поту й більше не могла заснути. Лежала в глухій темені й прислухалася до кожного шелесту. І не дай Боже вночі десь далеко грюкнуть дверцята машини — я миттєво схоплювалася, бігла до порога й до болю в пальцях стискала кочергу, ніби це залізяччя могло нас захистити. Зараз це здається смішним, майже абсурдним, а тоді — єдино розумним рішенням. Навіть удень відчуття небезпеки не зникало. Здавалося, що біда увірветься будь-якої миті, і змучений організм просто відмовлявся вірити в тишу.

Телефонний дзвінок, якого я чекала кожною клітиною тіла, пролунав раптово. Рідний, до болю знайомий голос:
— Я тут… я живий.

У ту секунду все всередині просто завмерло.
— Як? — тільки й змогла видихнути я в слухавку.
— Десь машиною, десь пішки, вздовж річки…

Пауза. Коротка, звичайна, майже буденна, але в ній ховалося стільки всього, що жодними словами не передати.
— А як у вас? Як діти?— запитав брат, і його голос зірвався на шепіт. —Як бджоли?
— Живі. Усе нормально. Постійно питають де ти, — відповіла я спокійно. А бджоли ,не хвилюйся.