Квітень 2022.

                                                        Квiтень 2022

Ось і квітень. Прийшов як завжди. Ніхто його не попередив що тут окупація.Усе навколо розквітає, зеленіє — річка, гори, знайомі краєвиди, такі красиві й рідні. Зацвіли яблуні. Вишні. Сливи. Повітря стало густим від запаху цвіту і вологої землі. Гули бджоли — брат відкривав вулики. Небо синє до болю в очах. Я виходила вранці у двір і зупинялася. Стояла і дивилася на яблуню в цвіту. Хвилину. Дві. Природі було байдуже до окупації. Абсолютно байдуже. Вона просто робила своє — розпускала листя, гнала соки вгору, будила все живе.

Якось вранці за кавою питаю брата:

• Що там твої бджоли?
• Та нормально, — відповідає.
• Багато не перезимувало?
• Ні ,майже всі цілі. Сходила б сама подивилася.
• Та ну його, — кажу. — Ходи тоді як  кікілора від тих укусів. Вони боляче жалять.
• Я ж так не кікімора. А мене кусають постійно.
• Звичайно, ти вже звик стільки років ними займаєшся.
• А як звик —так що не боляче?
• Та боляче. Але ж ти не будеш як квазіморда, а я буду.

Поговорили посміялися та й годі.

Ця краса квітня все одно зачаровувала. Я виходила щоранку. Дивилася. Вдихала.
Бо це теж була зброя — не давати їм відібрати навіть це.
Вони були всюди. По дорозі до магазину. По дорозі до тата. По дорозі до бабусі. Завжди з автоматами. Завжди групами — ніколи по одному. Ніби самі боялися.
Ти йдеш своєю вулицею — тією самою де ходила все життя — і вони стоять або йдуть назустріч. Ніхто тебе не чіпає. Ніхто нічого не каже. Ти просто проходиш повз. І вони проходять повз.
Але щось відбувається всередині. Щоразу. Якесь тихе, глухе відчуття що це не твоє життя. Що ця вулиця — твоя, і хата — твоя, і город — твій, і небо над головою — твоє. А от життя між ними — вже ні. Воно зайняте чимось чужим. І ти в ньому — гість. На власній землі у власному житті — гість.
Я навчилася не дивитися. Просто дивишся кудись повз — у бік, під ноги, на огорожу. Робиш вигляд що їх немає. А вони йдуть вітаються, посміхаються…..
Така дивна це картина вони тобі «Здраствуйте», а ти мовчиш. Незнаю що вони думали про мою мовчанку, може що я німа або глуха. А може все розуміли. Мені б цього дуже хотілося, щоб розуміли. Це потім війшло  в якесь правило вони вітаються я ні. Поки це правило тримається — все відносно нормально. І ти йдеш і думаєш тільки одне: аби воно трималося. Аби ніхто нічого не порушив. Аби дійти і повернутися.
Це і є окупація у побуті. Не вибухи. Не допити. Просто йдеш до магазину — і щоразу повертаєшся трохи більш стомленою. Не фізично. А якось глибше.

Пам’ятаю, як поїхав БТР, як вони змінювалися, як потім з’явилися й осіли в місцевому клубі. Скільки їх було — я вже й не скажу. Милися в школі ,бо часто було їх видно на шкільному подвір’ї. Можливо і речі прали там. В дитячому садку при школі була пралка. Здається і не одна. Знаю лише одне: вони так само залишилися без зв’язку й інтернету, ніби відрізані від усього світу, але при цьому все одно заповнювали собою наше життя. Іноді думала, а не бояться вони ,ось так ранком прийди з зброєю в іншу країни і залишитися ,без хоч якось координованого зв’язку. Тішилася думкою ,що їм страшно.

Першого квітня був день народження у мого племінника. Ми завжди з цього жартували: ну треба ж було народитися в День дурня! Але хто ж знав, що справжніми дурнями виявляться ці перелякані окупанти, яких малий так сильно налякав своїм «Байрактаром».

Якраз тоді у нас сталася й маленька радість — наша собака привела трьох цуценят. Одного хлопчика ми жартома назвали Байрактарчиком, дівчинку назвали Лана, а третє цуценя віддали людям. Ці малі пухнасті клубочки хоч трохи повертали нам відчуття нормального життя. Але з цим Байрактаром вийшла історія — і сміх, і гріх, у нас ледь інфаркт не стався!

Мiй найменший племінник вискочив на подвір'я і як закричить на все село:
— Байрактар! Байрактар!

А попід парканом у цей самий момент ішли окупанти. Боже, у мене аж серце в п'яти сховалося, просто перехопило подих! Навколо стало так тихо, ніби весь світ замер і перестав дихати. А от на пики цих солдатів треба було дивитися: розгублені, нажахані, вони почали дико крутити головами й задирати їх до неба, бо реально чекали, що зараз прилетить і їх рознесе! А малий стоїть собі щасливий, махає руками й далі кличе собаку. Він навіть не зрозумів, чому ми всі так перелякалися і побіліли. Зате я зрозуміла, що їм страшно. Не дарма тішилася.

Потім, коли вони пішли, ми реготали просто до сліз, до коліків у живіт! З того моменту ми скоротили ім’я щеняти до Бай.

Хоча в ту саму секунду було взагалі не смішно. Але саме цей гумор нас і рятував. Сміх це як захист, коли навколо ця невідомість.

Його день народження не відрізнявся від дня народження доньки зовсім не чим. Привітали, діти намалювали листівки, посмажили шашлик і побігли гратися.

Потім дорослі стояли і просто розмовляли. Нас було п’ятеро— брат із жінкою, я з хлопцем та тато.

—Цікаві дні народження. Кругом таке—  а ми шашлик смажимо. Чудно це все, —  кажу я.

• А що—  лягти та помирати? — каже мій хлопець.
• Це ж день народження дитини, — говорить невістка.
• Мені якось теж дивно, — каже брат. Там хлопці гинуть, а ми тут…..

Тато помовчав і видав:

• Поки ми живі — значить повинні жити. Не ми цього просили.

Як відрізав він.

Саме в квітні тато привіз першу справжню добру новину.
Він  залишався ночувати у себе вдома — ми вже знали що він там не просто так. Поки було світло працювала супутникова тарілка. Вночі він закривав усі вікна покривалами щоб світло не пробивалося назовні, включав мінімімально звук і дивився УкрТелемарафон.
Вранці приїжджав на мопеді — і ми збиралися навколо нього.  Новини уривками, коротко, тільки найголовніше. Але навіть ці крихти були для нас як повітря.
І ось одного ранку він приїхав інакшим. Зайшов у двір — і по обличчю було видно що щось сталося. Не погане. А таке велике що він і сам ще не до кінця вірить.
— Москва, — каже. — Крейсер Москва. Кажуть,що потопили.
Ми замовкли. Всі одразу.
А потім почалося. Всі заговорили одночасно — як це, хто потопив, чим, коли, де. Брат не вірив — казав не може бути, це ж флагман. Я вірила одразу — навіть не знаю чому, просто відчула що правда. Або мені того так сильно хотілося. Невістка мовчала і дивилася на нас по черзі.
— Та брешуть, — казав брат. — Пропаганда.
— Може й не брешуть, — казала я.
Ми сперечалися довго. Гаряче, майже весело — вперше за довгий час так гаряче і майже весело. Бо це була перша новина за місяці яка давала хоч якусь надію.
Потім тато тихо сказав:
— Я думаю правда.
І це вирішило все. Ми помовчали. Ніби та новина повернула нам щось важливе що ми майже втратили за ці місяці.
Віру що це закінчиться. Віру що вистоємо.