Березень.

                                                      Березень 2022

Хоч ця ситуація іноді й пробивала на нервовий сміх — бо все виглядало надто абсурдно, — але саме тоді всередині з’явилися чотири речі, які, мабуть, уже не зникнуть ніколи

Перше — це постійний, глибокий страх. Це було відчуття, ніби ти тримаєшся за тонку нитку й не знаєш, коли вона обірветься.

Друга — це відповідальність, яка не питає, чи ти готова. Бо доводилося бути сильнішою, ніж ти є насправді. Треба було тримати дітей, заспокоювати, пояснювати, навіть коли сама не розуміла, що буде далі.

Третя— дуже важка. Гостре відчуття несправедливості. Коли ти ховаєшся в підвалі з дітьми, рахуєш кожен вибух за вікном, виходиш ловити зв’язок із ризиком для життя — а поруч є ті, хто посміхається, жартує або говорить про це так, ніби це кіно чи новини, які їх не торкнуться.

Четверта — важка, гірка й виснажлива ненависть до людей, які прийшли й забрали спокійне життя не лише у дітей, а й у дорослих……

Почалася весна, усе навколо ніби розквітало й оживало, але в селі не було жодного по-справжньому спокійного дня. Постійно десь гуділо — далеко, але виразно чулися вибухи. Вони вже стали частиною фону, як вітер чи дощ, але звикнути до них так і не виходило. Бо розуміння було одне: там бомблять наших. І це не давало радіти першому сонцю чи зелені, коли знаєш, яку ціну прямо зараз платять інші, і коли кожен далекий гуркіт нагадує, що комусь зараз дуже страшно або боляче? Весна ніби існувала окремо — красива, жива, але не для нас.

У дворі брата, на його половині, росла ліщина. Вона прокидалася однією з перших. Ще дерева стояли майже голі, а її довгі сережки вже вкривалися жовтим пилком і хиталися від вітру.

Ми частенькому заходили туди. То треба було щось принести із сараю, де брат зберігав усе для пасіки, то просто хотілося вийти з дому й хоч трохи побути надворі.

І ось стоїмо ми вдвох.

• Ти як? —  спитала я. уважно дивлячись на нього.
• Нормально. Планую тут пусті вулики-пастки  поставити.
• Навіщо?
• Можливо, рій залетить.
• Зрозуміло.

Я трохи помовчала.

• А що думаєш стосовно всього цього?  Як довго це буде?
• Що я думаю? Нічого не думаю, —  роздратовано відповів він.
•  Я просто не розумію. І хвилююся.

Брат подивився кудись убік, на свою ліщину.

• Я теж….

І знову тиша. Очі бачили красу, а серце не дозволяло її прийняти. Березень повільно котився вперед. День змінював день. Ми прокидалися, займалися звичними справами, шукали новини, намагалися жити далі. Війна нікуди не зникала, але життя вперто відмовлялося зупинятися разом із нею.

Брату треба було перенести вулики з бджолами зі старого місця на нове, щоб він міг займатися своєю улюбленою справою. І для цього був придуманий цілий «стратегічний план». Моєму хлопцеві та тату треба було приходити рано-рано майже о 5.10. Тато мав бути вдягнений як брат і носити його кашкета. Змайстрували спеціальні носилки для вуликів. Прорубали вхід до двору через чагарники. Очистили тропу яка вела від місця де була перед тим пасіка. І почали носити. Коли хто з ким. То тато та брат, коли коханий і тато,а коли коханий і брат. Треба було це для того щоб менше бачили і говорили. Як то кажуть менше знаєш, краще спиш. Вуликів було багато вони були тяжкі. І ця махінація тривала десь тиждень-два.

• Зроби кави, — каже брат та сідає на порозі після таскання
• І мені — підхоплює хлопець.
• А я вже і їсти хочу, аж в животі урчить, — жаліється тато.

Я спостерігала за тим, як усе це відбувається. І  всередині мене піднялася дуже сильна, майже неконтрольована лють. Не просто злість — а щось набагато глибше й темніше. Бо він був на своїй землі! Все це було зароблене його руками, його працею, його життям. І водночас він змушений був рухатися обережно, як злодій, ніби ховатися у власному домі, щоб просто зберегти те, що йому по праву належало. Це відчуття — що людина на своїй землі має діяти так, ніби вона тут чужа і поводиться як здодій ще й при  постійній загрозі — викликало всередині дуже сильний протест. Якесь глухе несприйняття самої реальності, в якій таке взагалі стало можливим.

На той момент наш український зв'язок працював зовсім нестабільно. Щоб до когось додзвонитися, доводилось на свій ризик виходити за межі села й йти в напрямку росії. Там, десь через кілометр. Уздовж дороги, починали пробиватися одна-дві палки зв'язку. Саме звідти я й намагалася спіймати сигнал, аби написати чи подзвонити рідним і сказати, що ми живі, що якось тримаємося. Дзвонила сестрі, яка вже багато років , поїхала з дому й мешкала з чоловіком та дітьми в Миколаївській області, і мамі, яка ще за два роки до війни поїхала на заробітки до Польщі. Вперше поговорила з матір’ю. І в цій розмові було все одразу: і радість, і біль, і напруга, яку неможливо прибрати словами. Вона була далеко від того, що відбувається тут, і ніби не до кінця розуміла масштаб та наслідки — не тільки для мене, а й для її сина та онуків. Від цього ставало ще важче: коли ти всередині подій, а тобі здається, що тебе не зовсім чують або не можуть уявити, як усе це насправді. Зараз я розумію, що їй теж було страшно. Але тоді я цього не бачила й сприйняла інакше — як відсутність підтримки в момент, коли вона була мені життєво потрібна.

Я очікувала, що мене підтримають. Але підтримку довелося надавати мені.

Тоді це просто фіксувалося як факт. Без пояснень і без зайвих емоцій. Тільки згодом прийшло розуміння, що кожен у той момент тримався так, як міг. У кожного всередині було своє навантаження, своя тиша, яку вони не виносили назовні.

Взагалі, той березень виявився неймовірно насиченим на події. Час ніби стиснувся: кожен день приносив нові випробування, але разом із ними й маленькі, неочікувані приводи для радості, які допомагали нам триматися вкупі й не втрачати надію. Донька побачила що я збираюся десь йти і спитала:

• А куди ти йдеш ?
• Та піду зв'язок пошукаю. Треба ж бабусі та тітці сказати, що живі ,здорові.
• А мені можна с тобою?
• Ні ,краще будьте вдома.
• Гаразд я тоді помалюю із сестричкою. Щоб вона не помітила твоєї відсутності. Ти на довго?
• Незнаю. Йти далеко і незрозуміло чи буде зв'язок.
• Ти одна підеш?
• Ні з хлопцем, а що?
• Боюся за тебе! Добре, що не одна. Повертайся скоріше. Люблю тебе.
• Я тебе також і дякую— обіймаю її ,цілую і  йду геть. Вже вийшовши за хвіртку я зрозуміла що плачу.