ЛЮТИЙ 2022

                                                          Лютий 2022 року.

25 лютого стався бій на краю села бiля лiсу. Хлопці, дякую вам. За те, що були там. Сподіваюся, кожен із вас повернувся додому живим.

Ніхто точно не знав, яка саме бригада там була, що саме сталося і чи були загиблі. Інформація доходила уривками. І найстрашніше — не самі звуки бою, а безсилля. Ти стоїш поруч, ти чуєш, ти розумієш, що десь зовсім недалеко відбувається щось смертельно серйозне… і ти нічим не можеш допомогти. Ні зупинити, ні підсилити, ні навіть одразу дізнатися правду.

Це накривало хвилями. Не просто страх, а якась глуха, розпачлива безпорадність. Бо навіть думка про те, що там, можливо, є загиблі, ставала нестерпною — і водночас не було жодної можливості щось змінити. І від цього всередині залишалося дивне відчуття: ніби ти живеш поруч із війною не як спостерігач, а як свідок, який усе розуміє, але змушений просто чекати.

Пізніше чоловіки із села ходили туди, шукали. Просто йшли, бо не могли не піти — хотіли зрозуміти, що сталося насправді, чи є там наші, чи можна когось знайти або хоча б поховати. Але крім згорілої техніки вони нічого не знайшли. Жодних тіл. Лише сліди бою, які говорили самі за себе, але не давали відповідей.

І від цього залишалося ще важче відчуття: ні підтвердження, ні закриття цієї історії не було. Лише порожнеча, яка ніби зависла в тому лісі й так і не отримала пояснення.

І от саме тоді я вперше подивилася на брата інакше. Не як на старшого, не як на того хто завжди знає що робити. А як на людину, якій зараз так само страшно і так само боляче — просто він не показує. Бо не вміє. Бо не дозволяє собі.

Він теж ходив туди — тоді він ще мав змогу вільно пересуватися селом. І в цьому було щось особливо тривожне: він не просто чув про той бій, а сам ішов туди, де все сталося. Як людина, яка колись тримала зброю і воювала, він, мабуть, інакше сприймав такі місця — не як щось далеке, а як місце, де ще не затихла небезпека і куди треба терміново потрапити.

Важко було дивитися на нього. Я розуміла, що він зараз відчуває, хоча, мабуть, до кінця — ні. Бо я ніколи не була на його місці. Він був змушений просто остерігатися разом з усіма і відчувати те саме безсилля, яке руйнує зсередини. У цьому було щось особливо болюче: людина, яка звикла бути опорою, раптом опиняється в ситуації, де вона нічого не може змінити. Де замість дії — очікування. Замість контролю — невідомість. І я бачила, як це його з’їдає, навіть якщо він намагався триматися. Бо найважче для тих, хто звик захищати, — це коли захищати нікого не дають і нічого не дозволяють зробити. У такі моменти особливо гостро відчувалося, наскільки війна ламає не тільки тих, хто на передовій, а й тих, хто поруч, але тимчасово став безсилим.

Потягнулися дні, наповнені незрозумілими емоціями й постійними клопотами. Здавалося, життя звузилося до простих, але виснажливих речей.

Треба було терміново облаштовувати побут для шістьох дітей і трьох дорослих. Інколи людей ставало більше — приходив тато або хлопець, і тоді знову потрібно було всіх нагодувати, всіх десь вкласти, про всіх подбати. Щоб нагріти хату, доводилося топити постійно, без зупинки. Будинок був великий, і тепло не затримувалося — щойно вогонь згасав, усе швидко вистигало. І це теж стало частиною щоденної рутини: тримати вогонь, підкидати дрова, стежити, щоб тепло хоча б трохи лишалося в кімнатах.

Кожен день перетворився на нескінченне готування на цілу ораву людей. Варили перше, друге, інколи навіть пекли щось солодке — ніби намагалися хоч так утримати залишки колишнього життя.

З електрикою в нас узагалі була окрема, «весела» історія. На самому початку, десь до кінця березня чи початку квітня, світло було ще нашим, українським. Потім воно зникло зовсім, і ми жили в повній темряві. Аж у липні окупанти підключили нас до своєї, російської мережі. Утім, ця радість тривала недовго — уже в серпні, коли пішли в наступ наші хлопці, світло зникло знову.

Поки те світло хоч якось було, нас дуже рятувала пральна машина. Можна було швидко впоратися з купами дитячого одягу, постіллю та дрібними речами. Але коли електрика зникла остаточно, усе це лягло на руки. Прання перетворилося на виснажливу щоденну каторгу: величезні об’єми білизни, крижана вода, яку доводилося качати зі свердловини або возити із криниці, і повна відсутність будь-яких умов. Те, що раніше займало хвилини й вимагало лише натискання кнопки, тепер розтягувалося на довгі години важкої праці. Це була постійна, тупа фізична втома в руках і спині, яка важким тягарем накладалася на весь наш психологічний стан. Коли немає електрики, найпростіші, колись непомітні побутові речі стають щоденним випробуванням на міцність. І таких труднощів щодня ставало все більше, аж поки вони не злилися в один безкінечний, суцільний день виживання.

Процес купання теж змінився до невпізнання. Часто рятував тазик або просто вологі серветки. А інколи вистачало всього одного літра води, щоб хоч якось помитися — і дивно, але тоді цього справді було достатньо.Можно було навіть з одного літру гарячої  води помити волосся і повністю покупати дитину.Після цього тією ж водою інколи мили підлогу, намагаючись використати кожну краплю максимально. Вода не була безкінечною, і кожен літр мав значення. Усе це вимагало постійної економії й пристосування. Побут зводився до простих рішень, де кожна дрібниця ставала частиною великої боротьби за нормальність у ненормальних умовах. Поки був газ готували на ньому. Не пам’ятаю точно, але потім і він зник. І тоді готувати стало ще веселіше, бо треба було розвести багаття і готувати на ньому. А це теж праця знайди дрова, почекай поки загориться ще й приноровитися треба щоб нічого не згоріло ,бо це тобі не газ конфорку не крутнеш.

І я досі дякую Богові, що війна застала нас у селі, де майже все було своє: овочі, закрутки, борошно, цукор, м’ясо. У той час це стало не просто їжею — це стало можливістю вижити.