П'ята глава.

Анна.

Я ще на мить залишилася в Юрчиних обіймах, а тоді підняла погляд.

Артем.

Він стояв за кілька кроків від нас. Сонце падало йому на обличчя, змушуючи трохи мружитися. За ці три роки він змінився. Став вищим, ширшим у плечах. Риси обличчя стали різкішими, а в темних очах з'явилося щось незнайоме — ніби втома, яку не приховаєш навіть усмішкою.

На якусь мить мені здалося, що час знову повернувся назад. Що зараз він усміхнеться так, як колись, назве мене «малявкою» і запитає, чому я знову запізнилася.

Але цього не сталося. Я змусила себе усміхнутися.

— Привіт, — тихо сказала я, усе ще обіймаючи Юрку за плечі.

— Привіт, — відповів Артем.

І все.

Лише одне слово.

Таке коротке. Таке чуже.

Я відпустила Юрку й відвела погляд убік, удаючи, що мене більше цікавить поле, ніж людина, яку я колись знала краще за будь-кого.

Дивно.

Три роки я уявляла нашу зустріч сотнями різних способів.

А врешті все звелося до звичайного:

«Привіт».

— Почнемо? — запропонував Юрка, ніби навмисне розрізаючи тишу, що повисла між нами.

— Давно пора, — підтримала Зоряна, підхоплюючи рукавички, які лежали на траві.

— Бо ще трохи постоїмо, і сонце саме все сіно висушить без нашої допомоги, — додала Катя, поправляючи бандану.

Ми мовчки розібрали вила. Сашко, трохи невпевнено, взяв свої й кілька секунд крутив їх у руках, ніби прикидав, з якого боку взагалі починати. Юрка відразу підійшов до нього.

— Не переживай, зараз навчимо. Тут головне — не махати ними, як мечем.

— Дякую за цінну пораду, — усміхнувся Сашко.

— Це ще безкоштовна версія інструкції.

Я тихо видихнула й поправила волосся, що вибилося з хвоста.

— Аню, ти зі мною, — покликав Юрка. — Будемо перегортати цей бік.

— Добре.

Я зробила кілька кроків уперед, але мимоволі відчула на собі чийсь погляд.

Піднявши очі, я на мить зустрілася поглядом з Артемом.

Лише на секунду.

Потім ми обоє майже одночасно відвели очі й мовчки взялися до роботи.

Схоже, сьогодні говорити буде легше із сіном, ніж одне з одним.

Ми розійшлися по різних боках поля.

Юрка одразу взявся до роботи, вправно підчіплюючи вилами сіно й перевертаючи його одним швидким рухом. Було видно, що він робив це не вперше.

Сашко став поруч із нами, з цікавістю розглядаючи вила.

— І що, просто... підняти? — невпевнено запитав він.

— Не зовсім, — усміхнувся Юрка. — Якщо просто піднімеш, усе розлетиться. Дивись.

Він легко встромив вила під шар сіна, трохи підважив його й одним плавним рухом перекинув на інший бік.

— Тепер ти, — простягнув він Сашкові вила.

Сашко повторив рух. Вийшло незграбно — половина сіна залишилася лежати на місці.

— Непогано, — підбадьорила я. — Але бери трохи менше. Так легше.

— І не поспішай, — додав Юрка. — Тут швидкість приходить із досвідом.

Сашко кивнув і спробував ще раз.

Цього разу значно краще.

— О, бачиш? Уже майже сільський, — засміявся Юрка.

— Не перебільшуй, — усміхнувся Сашко, витираючи піт із чола.

Ми взялися до роботи. Сонце вже добре припікало, але легкий вітерець час від часу пробігався полем, приносячи запах сухої трави й польових квітів.

З іншого боку поля працювали Артем, Катя та Зоряна. Я навмисно не дивилася туди. І він, здається, теж. Раптом Зоряна потягнулася до колонки.

— Без музики працювати нецікаво! — вигукнула вона.

За мить над полем залунала весела українська пісня. Її підхопив вітер, розносячи мелодію далеко понад сіном. Юрка одразу почав підспівувати, хоч половину слів вигадував на ходу, Катя лише сміялася, а Сашко похитав головою.

— У вас тут навіть сінокіс із музичним супроводом.

— Аякже, — відповіла я, перекидаючи черговий оберемок сіна. — У нас без музики навіть працювати не можна.

— Це офіційне правило села, — серйозно додав Юрка.

Я засміялася. І робота вже не здавалася такою важкою.

Минуло, мабуть, із пів години. Рухи поступово стали звичними. Ми вже майже не замислювалися над тим, як правильно тримати вила чи підчіплювати сіно. Лише сонце піднімалося все вище, а на чолі раз по раз виступали краплини поту.

— Перерва! — голосно оголосив Юрка, встромивши вила в землю. — Бо ще трохи — і ми самі висохнемо швидше, ніж це сіно.

— Я тільки "за", — видихнув Сашко, витираючи шию.

Ми всі зібралися в тіні старої верби, що росла на краю поля. Катя роздала пляшки з водою, а Зоряна почала роздавати випічку, яку взяла з дому.

— Бабуся передала, — пояснила вона. — Сказала, що без перекусу ніхто працювати не буде.

— Мудра жінка, — кивнув Юрка, одразу хапаючи пиріжок.

Я зробила кілька ковтків прохолодної води й заплющила очі, насолоджуючись легким вітерцем.

— Ну що, Сашко, — усміхнувся Юрка, — як тобі перший день сільського життя?

— Якщо чесно... я думав, буде легше.

Усі розсміялися.

— Ми ж попереджали, — сказала Катя.

— Зате ввечері спатимеш без задніх ніг, — додала Зоряна.

— Це єдиний плюс, який я поки знайшов, — жартома відповів Сашко.

— Зате завтра роботи не буде. Усі готуватимуться до Івана Купала, — сказала Зоряна, дістаючи з кишені джинсових шорт маленьке дзеркальце. Швидко поправила вибите пасмо волосся й усміхнулася своєму відображенню. — Сподіваюся, ніхто про це не забув.

— Я не планувала йти, — знизала я плечима.

Зоряна повільно опустила дзеркальце й подивилася на мене так, ніби я щойно сказала найбільшу дурницю в житті.

— Ти що, зовсім здуріла?! — вигукнула вона. — А як же стрибки через вогнище? Вінки? Пускати їх по воді? Та це ж Івана Купала! Е ні, моя люба, ти підеш. І це навіть не обговорюється.

— Зорю...

— Ніяких "Зорю". Я стільки чекала, щоб ми знову всі зібралися. І тепер ти хочеш відсидітися вдома?

— Я просто...

— Ніяких "просто", — перебила вона.

Катя, яка досі мовчки сиділа, кивнула.

— Взагалі-то вона права. Хоч я й не найбільша любителька таких гулянь, але Купала ми ніколи не пропускали.