Четверта глава.

Артем.

Минуло трохи більше доби відтоді, як я повернувся в село.

Повернувся.

Дивне слово.

Наче людина може просто повернутися туди, звідки колись поїхала, і все стане таким, як було раніше.

Не стане.

Я зрозумів це ще вчора, коли вийшов із машини й побачив знайому вулицю. Ті самі будинки. Ті самі паркани. Та сама стара криниця біля магазину. Навіть запахи були ті самі.

Здавалося б, нічого не змінилося. Але змінився я. І цього виявилося достатньо. Назвати це місце домом я більше не міг. Не тому, що не любив його. Навпаки. Можливо, саме тому й не міг.

Дім — це місце, де тебе чекають. Де ти почуваєшся своїм. А я вже давно не знав, чи маю право почуватися тут своїм. Три роки. Достатньо часу, щоб закінчити школу, вступити до університету, змінити друзів, звички, погляди на життя.

Достатньо часу, щоб тебе забули. Або навчилися жити без тебе. Я сперся ліктями на підвіконня й подивився у двір. Батько ще зранку поїхав у райцентр у справах. Мати поралась у городі. За парканом гавкав сусідський пес.

Учора біля річки я вперше за довгий час побачив усіх. Юра майже не змінився. Хіба став вищим і ширшим у плечах. Зоряна все така ж гучна й енергійна. Катя навчилася приховувати емоції краще, ніж будь-хто з нас. Аня...

Я заплющив очі. От про неї думати не варто. Особливо зранку. Особливо після вчорашнього. Три роки тому мені здавалося, що поїхати буде найважчим рішенням у житті. Виявилося, повернутися значно важче. Бо тоді я хоча б знав, навіщо їду. А зараз навіть не розумів, навіщо приїхав. Точніше, розумів. Просто не хотів визнавати цього навіть перед самим собою. Мій погляд ковзнув до старого ножа, що лежав на письмовому столі. Того самого. Я привіз його із собою з міста. Сам не знаю навіщо. Можливо, через пам'ять. Можливо, через провину. А можливо, через серце, вирізане колись на старій вишні. Серце, яке, напевно, давно заросло корою. Як і все інше.

Я важко видихнув і відвернувся від вікна. За стіною мати покликала мене допомогти перенести мішки з кормом. І це було добре. Бо фізична робота завжди допомагала не думати про те, про що думати не слід.
Особливо про дівчину, яка вчора навіть не обійняла мене на прощання. І, якщо бути чесним, мала на це повне право.

Вийшовши з дому, я на мить зупинився на ґанку. Ранкове сонце вже піднялося над городами й повільно заливало подвір'я золотим світлом. Десь за кілька дворів кукурікав півень, а за парканом лунали приглушені голоси сусідів.

— Артеме, корм не забудь! — гукнула мати з городу.

— Пам'ятаю.

Я попрямував до погреба. Старі дерев'яні двері, оббиті бляхою, знайомо скрипнули. Усередині було прохолодно й сирувато. Пахло картоплею, консервацією та землею. У дальньому кутку стояли мішки з кормом для худоби. Підхопивши один на плече, я піднявся нагору. Мішок був важкий, але після міських спортзалів така робота вже не здавалася чимось особливим. Поставивши його біля сараю, я витер долонею лоба й попрямував до колонки. Набрав у металевий кухоль холодної води й поніс його матері. Вона саме нахилилася над грядкою помідорів, виполюючи бур'яни.

— Тримай.

— Дякую.

Мати випрямилася й зробила кілька ковтків. Я мовчки стояв поруч. Мій погляд випадково зупинився на маленькому пасмі волосся, що вибилося з-під хустки на потилиці. Колись її волосся було густим і довгим. Я пам'ятав, як у дитинстві вона заплітала його в товсту косу, яка ледь не діставала до пояса. Тепер замість коси з-під хустини виглядав лише короткий хвостик. Зовсім маленький. Майже непомітний. У грудях неприємно стиснулося. Саме через це ми й поїхали три роки тому. Через лікарні. Через нескінченні аналізи. Через страх, який оселився в нашому домі й не хотів іти.

Мати ніби відчула мій погляд.

— Що таке? — запитала вона, повертаючись до мене.

Я швидко відвів очі.

— Нічого.

Вона усміхнулася. Тією самою усмішкою, яка останні роки стала трохи втомленішою, але не менш теплою.

— Брешеш погано. Як і в дитинстві.

Я хмикнув і сперся плечем на старий паркан. Навколо було тихо. Лише шелестіло листя яблуні та дзижчали бджоли над квітами.

Мати зробила ще ковток води й раптом запитала:

— Учора бачив її?

Я завмер. Звісно, вона не назвала імені. Їй і не потрібно було.

— Бачив, — відповів я після короткої паузи.

Мати задумливо кивнула. І більше нічого не сказала. А я був вдячний їй за це. Бо пояснити, що я відчув, коли вперше за три роки зустрівся з Анею поглядом, я все одно не зміг би.

— Для кого корм? У нас же немає худоби, — запитав я, кивнувши на мішок біля сараю.

— Із сусідньої вулиці зараз приїдуть. У них корм закінчується, а до райцентру ще кілька днів не виберуться. То я пообіцяла віддати один мішок.

— А, зрозуміло.

Мама знову взялася за бур'яни, а я дивився на знайоме подвір'я. Колись тут було набагато людніше. Постійно хтось заходив у гості, сусіди приносили новини, бабусі сиділи на лавках біля хвірток і знали про все раніше, ніж самі учасники подій. Тепер багато дворів стояли порожніми. Десь хтось виїхав. Десь залишилися лише літні люди. Село стало тихішим. Я саме збирався повернутися до будинку, коли за парканом почувся знайомий голос:

— Господиня, не передумали ще корм віддавати?

Мама одразу підняла голову.

— Та ні, заходьте!

Хвіртка рипнула. На подвір'я зайшов кремезний чоловік років п'ятдесяти у вицвілій кепці. Я одразу його впізнав.

Дядько Микола.

Колись він жив через три будинки від нас і постійно лаявся на своїх гусей.

— Ого, — він зупинився, побачивши мене. — Артем?

— Добрий день.

— Та ти диви! Виріс який. А я тебе ще пацаном пам'ятаю.

Я усміхнувся.

— Як життя твоє? — запитав він, поправляючи кепку.

— Нормально, — відповів я. — Працюю, вчуся потроху. Ви як? Все ще гусей тримаєте?

Дядько Микола голосно фиркнув.

— Я б не тримав. Та мою жінку хіба хтось переконає? Вона тих гусей любить більше, ніж мене.

Мама засміялася.