Третя глава.

Анна.

— Не змерзла? — тихо запитав Сашко, коли ми поверталися додому.

Ніч уже давно перевалила за північ. Вогнище біля річки догоріло, залишивши після себе лише теплий запах диму на одязі та тихий тріск жару, що ще жеврів у піску. Повітря стало прохолоднішим, свіже й вологе після спеки дня.

Ми з Сашком йшли попереду вузькою дорогою, освітленою тільки місяцем і рідкими ліхтарями біля дворів. Позаду повільно плелися Зоряна з Катею — їхній сміх час від часу розрізав нічну тишу, — а ще далі Юрко щось емоційно розповідав Артемові, активно жестикулюючи навіть у темряві.

Я краєм ока бачила їхні силуети.

Особливо один із них.

— Ні, нормально, — відповіла я, обіймаючи себе руками швидше за звичкою, ніж від холоду.

Сашко мовчки зняв із себе легку кофту й накинув мені на плечі.

— Тримай. У тебе руки холодні.

— А ти?

— Я не мерзну.

Я тихо усміхнулась і сильніше загорнулась у тканину, що ще зберігала його тепло.

Навколо стояла та особлива сільська нічна тиша, яка ніколи не буває справжньо порожньою. Десь далеко гавкав собака, у траві безперервно сюрчали цвіркуни, а з городів тягнуло запахом вологої землі й м’яти.

— У вас тут гарно, — раптом сказав Сашко, озираючись навколо. — Незвично. Але гарно.

Я підняла на нього погляд.

— Я ж казала.

Позаду пролунав гучний сміх Юрка.

— Та брешеш ти! — вигукнув він Артемові.

Я машинально обернулася. Артем лише похитав головою, і на його обличчі з’явилася легка усмішка. Він дивився собі під ноги, час від часу відфутболюючи камінці з дороги носком кросівка, поки Юрко поруч не міг заспокоїтися від власної історії.

— Та ні, ти серйозно тоді це сказав?! — крізь сміх видавив він.

Артем тихо хмикнув, не піднімаючи голови.

— А що мені ще залишалося?

Юрко знову вибухнув сміхом, ледь не згинаючись навпіл, а Зоряна тільки закотила очі, буркнувши щось про «двох ідіотів».

Дійшовши до перехрестя, ми зупинилися. Тут дорога ніби розламувалася на кілька напрямків, розводячи кожного у свій бік.

Ми завмерли на мить, не поспішаючи розходитись.

Я і Зоряна жили на одній вулиці — за кілька хвилин ходу, туди, де ліхтарі світять рідше, але знайомо. Катя йшла в інший бік разом з Артемом — їхня вулиця тягнулася далі, повз темні паркани й старі дерева. А Юрко, як завжди, лишався «на місці» — його будинок був прямо тут, на розі, навпроти магазину, який уже давно зачинявся раніше, ніж починало темніти.

— Ну що, розходимося? — першим порушив тишу Юрко, ніби йому було найважче зупинятися.

Катя кивнула й поправила ремінець сумки.

— Спати вже час, — пробурмотіла вона.

Зоряна лише стиснула мою руку.

— Завтра ще побачимось, — сказала вона тихо.

Я кивнула, але чомусь не одразу відпустила її долоню.

Поруч Артем стояв трохи осторонь, руки в кишенях, погляд знову опущений — спокійний, ніби він просто слухав ніч, а не стояв у моменті, де всі прощаються.

І все одно я відчувала його присутність надто чітко — навіть не дивлячись прямо.

По черзі ми почали обійматися. Спершу Юрко — голосний, теплий, як завжди, з дурнуватими жартами навіть у прощанні. Потім Катя, трохи довше затримавшись у обіймах із Зоряною, щось тихо їй прошепотівши. Зоряна обійняла мене міцно, як завжди.

Коли черга дійшла до Артема, повітря ніби стало щільнішим.

Я на мить зупинилась.

Він теж.

Між нами не було ні кроку вперед, ні назад. Замість обіймів ми просто кивнули одне одному.

І потім кожен зробив свій крок у темряву — у свій бік, у свою вулицю, у свою ніч.

Додому ми дійшли майже мовчки. Після галасливого вечора слова здавалися зайвими. Навіть Зоряну ми проводили без звичних довгих розмов — попрощалися біля її хвіртки, обійнялися наостанок і домовилися зустрітися завтра.

Ніч ставала дедалі тихішою.

Коли ми дійшли до бабусиного двору, я обережно відчинила хвіртку. Вона тихо скрипнула, ніби сонно привіталася з нами. Зачинивши її за собою, я дістала з кишені ключі й простягнула їх Сашкові.

— Йди до хати. Я ще трохи тут посиджу.

Він здивовано подивився на мене.

— Впевнена? Ми й так уже сильно вибилися з графіка.

Я ледь усміхнулася.

Майже пів року тому, коли ми почали жити разом, я дізналася, що Сашко живе за розкладом. Не просто любить порядок — живе ним. Прокидається щодня в один і той самий час, лягає спати теж. Сніданок, робота, тренування, відпочинок — усе мало своє місце в його дні.

Спочатку це навіть здавалося мені милим. Наче поруч є людина, яка завжди знає, що робитиме завтра.

Згодом я помітила, що його розклад непомітно став і моїм.

Він не просив. Не наполягав. Просто одного дня сказав, що так корисніше для здоров'я, а потім почав вимикати світло о десятій вечора, нагадувати про режим сну й дивуватися, якщо я хотіла засидітися довше за книжкою чи фільмом.

І якось так вийшло, що я просто погодилася.

— За одну ніч нічого не станеться, — тихо сказала я.

Сашко кілька секунд дивився на мене, ніби зважуючи, чи варто сперечатися.

Потім зітхнув.

— Добре. Тільки не засиджуйся довго.

Я кивнула.

Він узяв ключі й попрямував до будинку, а я залишилася на подвір'ї.

Нічне повітря було прохолодним і свіжим. Десь у саду сюрчали цвіркуни, а над головою розсипалися сотні зірок, яких у місті майже ніколи не видно.

Я повільно підійшла до старої гойдалки під каштаном і сіла на неї.

Мотузки тихо скрипнули.

Той самий звук.

Три роки тому я сиділа тут і плакала до світанку. Тоді мені здавалося, що життя закінчилося.

А сьогодні Артем знову був тут.

Живий. Справжній.

І від цього ставало тільки важче.

Ранок настав набагато швидше, ніж мені хотілося. Здавалося, я лише заплющила очі, а крізь фіранки вже пробивалося м'яке сонячне світло. Попри те, що спати ми лягли далеко за північ, сон остаточно зник ще зі світанком.

Сашко все ще спав. Лежав, повернувшись обличчям до стіни, і дихав рівно та спокійно. Його волосся трохи розтріпалося після сну, а ковдра сповзла майже до пояса.