Друга глава.

Анна.

— Нарешті! — озвалась Катя й майже бігом кинулась мені назустріч. Вона міцно обійняла мене, так, ніби ми не бачилися не кілька днів, а цілу вічність. — Я скучила за тобою.

— Я теж, — усміхнулась я. — Знайомся, це Саша, мій хлопець.

Катя на мить затримала погляд на ньому — уважний, трохи оцінюючий, з тих, що не пропускають деталей. Потім усе ж простягнула руку.

— Катя. Подруга Анни з міста.

— Я думав, у тебе тут усі місцеві, — кинув Сашко з легкою усмішкою.

— Ні, — відповіла я. — Вона як і я приїздить сюди влітку.

— Годі вам стояти! Йдіть сюди! — долинув голос Юрка, який уже вовтузився біля багаття.

Ми повільно рушили до берега, де вже все було готове до вечора. Юрко розкладав останні гілки, час від часу підкидаючи сухі сучки в багаття, яке ще тільки починало жевріти. Вогонь потріскував, відкидаючи теплі відблиски на пісок і обличчя.

Біля самої води були застелені покривала — трохи прим’яті, з піском по краях. Ми вмостилися на них, кожен знаходячи собі місце.

Річка була спокійною. Сонце вже сховалося за горизонтом, залишивши по собі лише тонку смугу тепла на небі. Поступово темрява ставала м’якшою, оксамитовою. І одна за одною почали з’являтися зірки — спочатку ледь помітні, а потім усе впевненіші, ніби хтось повільно розсипав їх по небу.

Познайомивши Сашка з Юрком, ми з Катею трохи відійшли вбік і вмостилися на покривалі ближче до води. Вогнище за спиною тихо потріскувало, кидаючи теплі відблиски на пісок, а річка попереду спокійно ковзала темною стрічкою.

Я нахилилась до Каті:

— Ну як тобі він?

Вона на мить подивилась у бік Сашка, ніби оцінюючи не людину, а перше враження.

— Та ніби нормальний, — відповіла вона нарешті, знизивши плечима. — Спокійний такий.

Я усміхнулась, задоволена цим коротким вердиктом, і ми на кілька секунд просто мовчали, слухаючи потріскування багаття.

Поруч Юрко вже активно «знайомився» із Сашком. Він щось енергійно розповідав, розмахував руками, сміявся й час від часу легенько штовхав його в плече, намагаючись втягнути в розмову. Сашко спершу тримався трохи стримано, але поступово відповідав, і в його погляді з’являлася обережна зацікавленість.

— Моя дівчинка приїхала!

Я обернулась на голос і побачила Зоряну, яка швидко йшла до нас по піску, тримаючи в руках дві пляшки. Як завжди — трохи «при параді», навіть для такого вечора: акуратна зачіска, легкий макіяж.

Вона скинула взуття просто біля покривала й майже одразу опинилась поруч зі мною, міцно обійнявши так, що я навіть трохи похитнулась.

— Я думала, ти цього літа запізнишся ще більше, — засміялась я.

— Я взагалі могла не приїхати, але ж ти б тут без мене пропала, — відповіла вона з тим самим самовпевненим тоном, який я знала з дитинства.

Вона кинула швидкий погляд на всіх присутніх, затрималась на Сашкові й ледь помітно підняла брови.

— Це той самий Саша? — Зоряна хитро підняла брову, переводячи погляд із мене на нього, і простягнула руку.

— Так, — коротко відповіла я, ніби це все пояснювало.

Сашко чемно усміхнувся й потиснув їй руку.

— Дуже приємно.

Він тримався ввічливо, спокійно, але я помітила, як на мить його погляд ковзнув убік, ніби він шукав, за що зачепитися в цій новій компанії.

— Ми ще на когось чекаємо? — запитала я, помітивши, що Катя поставила зайвий одноразовий стакан біля покривала.

Зоряна ледь помітно переглянулась із Катею, ніби вони щось між собою узгодили ще до мого запитання.

— Так, але це сюрприз, — відповіла вона, розтягнувши усмішку так, що одразу стало зрозуміло: нічого більше вона не скаже.

— Хто замовляв гаряче м’ясо?

Я здригнулася. Одноразовий стакан вислизнув із моїх пальців і впав у пісок. Ні. Ні, ні, ні.

— Мій брат повернувся! — радісно вигукнув Юрко, уже зриваючись із місця.

Повільно, ніби час раптом став густішим, я повернулася в той бік, звідки пролунав голос.

І побачила його.

Артем.

Юрко долетів до нього за кілька секунд і з силою втиснув у себе, ледь не збивши з ніг.

— Та ти живий взагалі?! — засміявся він, міцно обіймаючи брата. — Придурок, три роки!

Артем тільки хрипло засміявся у відповідь і так само сильно обійняв його у відповідь, поплескуючи по спині.

— А ти виріс, — кинув він. — Уже майже не схожий на малого дебіла.

— Та пішов ти, — фиркнув Юрко, але не відпускав друга ще кілька секунд.

Вони не бачилися відтоді, як родина Артема раптово виїхала із села.

Я дивилася на них і майже не чула потріскування багаття чи голосів навколо. Усе ніби відсунулося кудись далеко.

Бо Артем стояв просто переді мною. Уже не той худорлявий хлопець у потертих джинсах, якого я пам’ятала. Вищий, доросліший, із темнішим поглядом і трохи різкішими рисами обличчя. Але очі… ті самі. Зелені. Небезпечно знайомі.

Відірвавшись одне від одного, вони ще кілька секунд сміялися, перекидаючись короткими фразами, а потім Артем повільно перевів погляд на всіх, хто сидів біля вогнища.

Його очі ковзнули по Каті, по Зоряні, затримались на Сашкові — незнайомому обличчі серед знайомих — а потім зупинилися на мені.

І світ ніби на мить завмер.

Я відчула це майже фізично — той короткий погляд, який влучив просто під ребра. Наче хтось різко відчинив давно замкнені двері, за якими три роки лежало все, що я так старанно вчилася не згадувати.

Артем теж завмер лише на секунду. Ледь помітно. Але я помітила. Його усмішка стала тихішою, погляд — уважнішим.

Повітря раптом стало надто густим. Я сиділа, стискаючи пальцями край покривала, й не могла змусити себе відвести погляд першою.

Артем повільно підійшов ближче до вогнища. Полум’я ковзало по його обличчю теплими відблисками, підкреслюючи знайомі риси, які за ці роки стали дорослішими й жорсткішими.

— Ну привіт, — тихо сказав він.

І ці два слова прозвучали так, ніби між нами не було трьох років тиші.

Я ледь кивнула.

— Привіт.